Інтерв’юСтатті

Футболіст Євген Коноплянка: Я не вважаю себе зіркою

Футболіст «Дніпра» Євген Коноплянка став «Кращим молодим гравцем України 2010». За ним уже вибудувалася черга з бажаючих підсилити свою атаку, а удари Євгена наводять жах на всіх воротарів.

Женю, вітаю тебе зі званням Кращого молодого гравця України. Не втомився ще одержувати всілякі нагороди?

– Ні, до гарного не можна звикнути. Завжди, як перший раз, емоції переповняють. Так було й цього разу.

Кому хочеться сказати «дякую» за те, чого досяг?

– У першу чергу, вболівальникам. Без них і футболу не буде цікавого. Коли виходиш грати при порожніх трибунах, то  відчуття зовсім не те. Й звичайно тренерам, які змогли розкрити мої кращі якості. Адже Бог дає комусь швидкість, комусь – хорошу реакцію, а завдання тренера – все це побачити, направити. Мені пощастило з людьми, які зі мною працювали.

Ти закріпився в основному складі «Дніпра», одержав виклик у національну команду. Яка твоя наступна мета?

– Уже в наступному чемпіонаті хочу зі своїм клубом змагатися за перше-друге місце. Принаймні, за підсумками сезону точно бути не нижче третього. Зі збірною мрію виграти домашню першість континенту. Я максималіст.

Як і коли взагалі почалося твоє футбольне життя?

– Із семи років я почав одночасно займатися карате, що мені дуже подобалося, й футболом. Так тривало півроку, поки не прийшов час робити вибір, бо не встигав у навчанні. Мої батьки наполягали на футболі, тому що бачили, що там у мене добре виходить, та і я на той час уже більше тягся до нього. Зробивши свій вибір тоді, зараз я вже не уявляю свого життя без футболу й поза футболом.

– А як ти опинився в «Дніпрі»?

– Чув, що мною цікавиться дніпропетровська команда. У нас був товариський матч у Запоріжжі проти місцевого «Металурга», і мені стало відомо, що на нього приїдуть селекціонери «Дніпра», щоб спостерігати за моїми діями. Знаючи про це, я докладав багато зусиль, і, незважаючи на те, що ми тоді, здається, поступилися, гра вдалася, а я навіть зміг вирізнитися, забивши гол. Після двобою я, мій батько, тренер і селекціонер дніпропетровського клубу сіли за стіл переговорів. Я довідався, що підходжу, і, опинившись у Дніпропетровську, підписав свій перший контракт із дніпрянами на два роки: з 16-ти до 18-ти.

– Тато в тебе полюбляє футбол?

– Звичайно. З дитинства грає у футбол, зараз бігає із друзями в залі. Вони з мамою живуть у Кіровограді, займаються автосервісом. Я їх давно кличу в Дніпропетровськ, але вони ніяк не можуть попрощатися з рідним містом. Може, у наступному році переїдуть.

На вулицях тебе тепер часто впізнають?

– Так, буває, впізнають. Це приємно. Але щоб популярність допомагала в чомусь, то такого ще не було. Зупиняють і за перевищення швидкості, і штрафують, а вже потім автограф можуть попросити.

І як воно – бути знаменитим в 21 рік?

– Я себе не вважаю таким, тому не знаю, як це… Приємно, що мою працю цінують журналісти, однак мені ще потрібно багато працювати.

– А як на твоє фінансове становище впливають популярність і звання?

– А ніяк (сміється, – авт.). Поки що популярність просто приємна.

– Пам'ятаєш, на що витратив свої перші футбольні гроші?

– Звичайно! Купив телефон і кросівки. І потім місяць сидів на базі й чекав наступної зарплатні (сміється, – авт.).

Як із грошима розстаєшся?

– Перед тим, як щось придбати, довго зважую всі «за» й «проти». Без грошей ніяк, але на матеріальному аспекті не зациклююся. Зарплатню нехай батькам віддають, а мене краще називають серед лауреатів року.

– Відомий футбольний менеджер Герман Ткаченко сказав, що твої справи поки веде батько. Чому ти обрав саме тата своїм агентом?

– Бо він – найрідніша людина, яка на цьому трохи розуміється. Перед тим, як приймати якесь рішення, я завжди консультуюся з татом. Він намагається не пропускати ігри з моєю участю, якщо виходить, то може й у Київ приїхати, і в будь-яке інше місто, коли є така можливість.

– На полі ти по-гарному нахабний. У житті інший?

– Не мені судити, але буває по-всякому. Хоча намагаюся поводитися правильно.

– Бився часто?

– Ні (сміється, – авт.). Бувало, але ще в дитинстві. Завжди намагався від цього відійти.

– На якій позиції тобі зручніше грати?

– На лівому фланзі півзахисту.

– Захисники поступово звикають до твоїх фінтів. Пішов вправо, пробив…

– А що мені робити? Як інакше бити по воротах? Так діє багато хто – Франк Рібері, Арьєн Роббен… Усі знають, що вони роблять, але не всі можуть із ними впоратися. Звичайно, якщо в центрі багато футболістів, то намагаюся втекти флангом і віддати передачу. Загалом, нехай звикають…

– Хто для тебе є кумиром?

– У дитинстві це були Алессандро Дель Пьеро і його «Ювентус». Зараз, щоправда, «Ювентус» уже зовсім не той, та й сам футболіст перебуває явно на заході своєї чудової кар'єри. Так що в цей час я захоплююся грою Ліонеля Мессі й каталонської «Барселони».

– Якщо говорити про Мессі, то твої дії на полі, твій стиль часто порівнюють із манерою гри цього нападника. У тебе добре поставлений удар, ти не боїшся йти у наступ… Це не випадково? Ти в чомусь наслідуєш аргентинця?

– Я намагаюся на полі робити те, що в мене найкраще виходить, використовую свої сильні сторони, а над слабкими ретельно працюю на тренуваннях, не зупиняюся на досягнутому й прагну постійно вдосконалювати свою гру. Мессі – це Мессі, але думаю, що, якщо зробити добірку моїх вдалих дій на полі, то теж буде на що подивитися (сміється, – авт.).

Всіх фанаток цікавить питання про твоє особисте життя. Хто твоя обраниця й чим вона займається?

– Її звуть Віка. Працює в бутіку. Ми знайомі вже давно, відносини серйозні, живемо разом. Вона за мене трохи старша, але народилися ми в один день – 29 вересня. Познайомилися через Інтернет: Віка з Полтавської області, місто Комсомольськ. Торік закінчила університет фізкультури й спорту. Майстер спорту з бадмінтону.

Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Сивокінь

Попередня публікація

There is no more story.

Наступна публікація

1 вересня: демографічною кризою ЗНУ не злякати

admin