НовиниУкраїна

Опитування: чи утискають ВІЛ-позитивних в Україні?

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) називають «чумою ХІХ століття». Особливо актуальне це питання для України, де кожен 100-й житель – ВІЛ-інфікований. Саме тому у Всесвітній день боротьби зі СНІДом «Пороги» поцікавилися у молоді, чи зазнають ВІЛ-позитивні люди, на їхню думку,  дискримінації в Україні і як цього можна уникнути?

 

Євгенія Скорина, 5 курс, ЗНУ:

– Я гадаю, що в Україні ВІЛ-позитивні люди все-таки зазнають дискримінації. Справа в тому, що наша культура та цінності, можливо, навіть виховання, змушують таких людей страждати. Чимало сторонніх людей, тих, хто міг би підтримати словом і ділом, стороняться та соромляться ВІЛ-позитивних, хоча прекрасно знають, що спілкування із ними є цілком безпечним. Це внутрішній бар’єр, який потрібно подолати кожному з нас. Бо від проблеми неможна сховатися.

Вважаю, що кожен українець має виховувати в собі та своїх дітях повагу та підтримку ВІЛ-позитивних людей. Для цього варто розширити спілкування з ними. Можливо, це буде під силу публічним особам (відомим політикам, співакам, акторам), які своїм милосердям та ставленням до проблеми ВІЛ/СНІД покажуть суспільству приклад.

Анастасія Ворожко, 5 курс, ЗНУ:

– Я вважаю, що ВІЛ-позитивні люди дійсно зазнають дискримінації у нашій країні. І це є значною проблемою, адже люди з таким діагнозом частіше за все не почувають себе комфортно у соціумі. Окрім того, що вони мають проблеми зі здоров'ям, ще й суспільство досить різко на них реагує. На мою думку, це відбувається через недостатні знання стосовно того, наскільки небезпечні люди із діагнозом ВІЛ/СНІД і, взагалі, чи дійсно вони такі небезпечні. Я думаю, що правильне ставлення до людей цієї групи повинне виховуватись змалечку. А кожна доросла людина повинна зберігати людяність, пам'ятаючи, що з такою проблемою може зіткнутись і вона або її родичі чи друзі.

Павло Коваленко, 5 курс, ЗНУ:

– На мою думку, все ж таки зазнають. Особисто я жодного дискомфорту не відчуваю при спілкуванні з ВІЛ-інфікованими людьми, адже давно доведено, що так просто ця хвороба не передається. А ось багато інших, я вважаю, все ж бояться переступити черз цей бар'єр і спілкуватися із людиною, не думаючи про її статус. У цьому взагалі проблема нашого суспільства – вічна тема «Моя хата з краю». А ці люди, як ніхто інший, потребують підтримки. І змінити цю ситуації можна лише думаючи не тільки про себе, але й про інших. Треба змінити своє ставлення, перестати боятися  невідомо чого.

Антон Пшеничний, 5 курс, ЗНУ:

– Особисто я не можу дати чіткої відповіді на це запитання. З інфікованою людиною я спілкувався лише раз у житті, але ніякого дискомфорту при цьому не відчував. На питання «Чому?» скажу: тому що з раннього дитинства я стикався із соціальною рекламою, яка пояснювала, що цуратися таких людей не потрібно, а навпаки, вони потребують уваги до себе з боку суспільства. Завдячувати моєму такому ставленню до цієї проблеми можна тільки державі, оскільки в моїй родині такого питання ніколи не торкалися за відсутністю необхідності. Тому я не можу сказати, що в Україні інфікованих людей дискримінують… Просто хотілося б, щоб на телебаченні знову з'явилась соціальна реклама на цю тему.

Аліна Оніцева, 2 курс, КДПУ ім. Винниченка:

– Не всі дискримінюуть, але достатньо багато людей. Погано, що суспільство не розуміє: це також люди, які потребують нашої допомоги. Багато з них абсолютно не винні в тому, що з ними трапилося, а тому не слід їх принижувати та ображати. Я вважаю, що люди повинні з розумінням, підтримкою та допомогою ставитися до ВІЛ-позитивних та виявляти людяність.




Марія Мельник, 4 курс, ЗНУ :

– ВІЛ-позитивні люди, на мою думку, зазнають дискримінації, тому що до таких людей у суспільстві зазвичай упереджене ставлення. На роботі, у колі спілкування іншим не важливо наскільки ВІЛ-позитивна людина порядна, розумна, добра. Її діагноз завжди є певним бар'єром для об'єктивного сприйняття, створює одразу відчуття страху чи навіть огиду. Тому таким людям важче влаштуватись на роботу. А про нормальне коло спілкування, не лише з батьками і родичами, я взагалі мовчу. У сіспільстві є думка, що хворим людям взагалі треба жити окремо від «здорових». Батьки часом не дозволяють дружити своїм дітям із ВІЛ-інфікованими однолітками, тим самим не виховуючи розуміння та сердечності у власних дітей. А хворих позбавляють можливості мати друзів і бути соціально повноцінними.

Чи можна цього уникнути? Така проблема потребує ініціативи та прагнення кожного до змін. А такий варіант у нашій країні «байдужих» є нереальним. Звичайно ж, існує потреба збільшити фінансування і підтримку різноманітних громадсьских організацій, що допомогають ВІЛ-позитивним знайти роботу, нормальне житло, підтримують їх здоров'я, організовують різноманітні клуби дозвілля. Проте навіть це не вирішить головної проблеми – безсердечності нашого суспільства.

Анастасія Першина, журналіст:

– Я никогда лично не пересекалась с ВИЧ- позитивными людьми. Поэтому сложно оценить данную ситуацию как можно объективней, но учитывая уровень нетолерантности нашего украинского народа, могу предположить, что подобная дискриминация существует. Мне мало верится, что этим людям легко найти работу либо же завести друзей. Поэтому я считаю, что нужно дальше и дальше продвигать социальную рекламу с такими лозунгами, как «СПИД не передается через дружбу и тд.», возможно даже снять фильм на эту тематику или мультфильм для детей. Главное, что бы эти социальные проекты выглядели непринужденно и ненапряжно. А то сразу вспоминаются школьные занудные уроки про СПИД, которые, не смотря на всю свою значимость в моем сердце и всю серьезность, с которыми я относилась к данной проблеме, оказывались просто убийственно скучными и раздражали своей предсказуемостью.

Віталіна Бистрицька, 2 курс, ЗНУ:

– Зазнають звичайно. Ми, знаючи, що ця хвороба не передається повітряно-крапельним шляхом, чомусь намагаємось відсторонити свій світ від ЇХНЬОГО світу, хоча насправді ми всі живемо в одній площині. Замість того, щоб відчути підтримку, прихильність чи дружнє плече, ВІЛ-інфіковані знаходяться під тиском уїдливих слів та зневажливих поглядів. Я не знаю, як це можна змінити. Можна було б, звичайно, сказати, що для молоді повинні проводитися лекції і різноманітні заходи для пояснення способів зараження інфекцією, але… Заходи і так проводяться, справа лише в тому, що кожен має дійти до цього сам: ми нікого не можемо змусити подати руку допомоги.

Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Полякова

Попередня публікація

Велика інвестиція під назвою «Євро-2012»

Наступна публікація

Свобода слова у валізі. Як купують журналістів

admin