80-ті роки минулого століття були ознаменовані новим політичним явищем – гласністю. «Більше гласності! Більше демократії!», – скандували втомлені від вічного страху і репресій жителі Радянського Союзу, який вже потроху слідував до розпаду.
2013 рік – незалежна, демократична Україна. Гласність вже переросла в невід'ємну частину демократії – відсутність цензури. Сотні ЗМІ, під провладним, опозиційним, чи то незалежним від політики керівництвом пропонують аудиторії «свою правду». Здавалося б: ось воно, вільне життя із свободою думки і слова. Але, за висловом Михайла Рєзніковича, сучасні ЗМІ досить своєрідно розуміють вислів «Ні дня без рядка». «Їхня правда» рідко є правдою народу, правдою нації. Складається враження, що медіа сьогодення, як і в часи тоталітаризму, виступають масовим, але вже не агітатором, а залякувачем.
Нещодавно телефонує бабуся: «По радіо сказали, що пенсії затримуватимуть. Потрібно економити». Вмикаю новини на телебаченні – перше повідомлення про автокатастрофу. В газеті величезними літерами, та ще й з ілюстраціями матеріал про смерть, вбивство… Сестра взагалі не дивиться новини: «Наганяють депресію», – відказує. Найгірше те, що це відбувається не тільки в ЗМІ.
Головний редактор телеканалу TBi Віталій Портніков в статті «Ночной звонок» згадує про так звану «церемонію вилучення батареї з мобільного». «Той, хто жодного разу не проводив її, не може вважати себе справжнім підприємцем, або політичним діячем по-українськи», – пише публіцист. Зрозуміло, що і журналіст, який справді розуміє політичний чи то економічний стан в державі повинен перебувати у постійному напруженні. Так будується українська держава – на гласності страху. Так ЗМІ подають матеріали, аби залякати громадян. Заляканими ж бо управляти легше.
Як же нам, молодому поколінню журналістів боротися з цими вітряками, як у Сервантеса? А боротися потрібно, бо, як вважає Портніков, перший крок до деморалізації суспільства – легалізація вторгнення в особисте життя громадян, вже зроблений. Про це потрібно писати, але не в кримінально-траурних тонах, як найчастіше буває, а відверто і просто. І хоч ми подекуди схожі на Дон Кіхотів та Санчо Пансів, проте розуміємо ситуацію, яка навколо нас. А розуміння – шлях до вирішення.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Марина Галич
