Похід у кіно й перегляд останніх фільмів – звичне явище для сучасного українця. Але гоніння за останніми новинками призводить до того, що ми часом забуваємо старі кінострічки, які й сьогодні можуть із легкістю конкурувати з нашпигованими графікою та спецефектами повнометражними картинами.
Кінострічці «Сон» Володимира Денисенка виповнюється 50 років із часу виходу на екран. У ній описане життя молодого Шевченка, який цього року святкуватиме 200-річний ювілей. Незважаючи на те, що робота Денисенка «немолода», основні ідеї й погляди продовжують існувати в незалежній Україні.
Найсильнішою стороною фільму, як на мене, є діалоги та загалом сценарій. Не дарма ж авторами є сценарист і народний артист УРСР Володимир Денисенко та поет, громадський діяч, Герой України Дмитро Павличко. Кожен рядок, кожна репліка відточені, без пустопорожніх слів та зайвої балаканини. А поєднання прози (правди життя) з поезією (правда душі) доводить – над сценарієм працювали скрупульозно та клопітливо.
Бідність, неволя та зневага панів до кріпаків була у «Сні». Але вона є й наяву, навіть у сучасній Україні, хоча й у зміненому вигляді, пристосована до теперішніх реалій.
Тарас Шевченко казав: «Я мав нещастя народитися кріпаком і стати вільним серед кріпаків». У поета болить душа за Україну, за те, що більша частина народу в наймитах і не мають права голосу. На сьогодні прагнення до свободи в нашій країні є одним із ключових.
Поєднання палких слів із музикою створюють неймовірну атмосферу. Українська мелодія та народні пісні роблять кінострічку своєю, рідною.
Окремо слід виділити акторський склад. Іван Миколайчук впевнено, зухвало, сміливо грає молодого Шевченка. Але вражає не це. Актор шокує глядачів своїм пронизливим поглядом, що говорить більше за слова. Саме погляд дає зрозуміти, хто перед нами. Хоч і молодий, але надзвичайно талановитий та розумний, про що свідчать не його вірші та картини, а перш за все засмучені очі.
Михайло Державін (Карл Брюллов), Костянтин Степанков (Іван Сошенко) та Володимир Гончаров (пан Енгельгард) дуже точно передають художні образи. Доброта та відвертість інтелігенції контрастують зі скупістю та неотесаністю пана Енгельгарда та його поплічників. В епізоді, де Енгельгард запитує про вартість картин, йому відповідають, що вони безцінні. Пан не розуміє, як це, тому що йому треба знати кількісний еквівалент, а не те, що картини – це мистецтво, яке грошима не виміряєш.
Жіночий склад акторів заслуговує на окрему увагу: Наталя Наум у ролі Ядвіги Гусіковської, Раїса Недашковська у ролі Причинної. Справжня, природна українська краса (коли на екранах все більше акторок «зловживають» пластичними операціями) черговий раз доводить, що українки – одні з найкрасивіших у світі, відомі своєю гостинністю, щирістю та ніжністю.
Вказувати на «промахи» фільму просто не піднімається рука. Адже він є класикою українського кінематографу. Нехай картина занадто поетична, гіперболізована, але з майстерною та грамотною режисурою. У тому, що робота Володимира Денисенка «на рівні», свідчить «ком у горлі» протягом усього фільму та розуміння національної самосвідомості. Стрічку можна дивитися і в 1964, і в 2014, і в 2024 роках, тому що це без перебільшення шедевр.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Бурейко
