ГоловнеІнтерв’ю

Сергій Лещенко: «Найважчий вибір для мене був покинути журналістику»

DSC_0610Відомі українські журналісти, працівники «Української правди» та «Громадського телебачення» Сергій Лещенко та Мустафа Найєм проміняли журналістику на політику. На Парламентських виборах, що відбудуться 26 жовтня, вони йдуть до Верховної Ради від Блоку Петра Порошенка. Нещодавно ці героїчні журналісти та поки що невідомі політики приїхали показати себе перед молодими виборцями – студентами ЗНУ.

Приємністю заходу стало те, що хлопці не агітували молодь, а просто відповідали на запитання, які переважно стосувалися їх журналістської кар’єри. Тож студенти отримали багато цікавої та корисної інформації.

Зустріч розпочалася із запізнення гостей. Як потім зізналися Мустафа та Сергій, вони не змогли встояти, щоб не поїхати сфотографувати легендарного запорізького Леніна у вишиванці.

– Раз ми вже торкнулися проблеми Ленінів, яке ваше ставлення до руйнування пам’ятників, що відбувається в Україні?

Мустафа: Мені не подобається, що пам’ятники Леніну десь ще стоять в містах України. Але я також не пишаюся тим, як їх руйнують. Легко взяти кувалду, мотузку та піти рубати пам’ятник, набагато складніше створити свою партію, бути обраним до місцевої ради та законно, без всяких конфліктів, мітингів та медіа демонтувати його. Проте зараз ми живемо в такі часи, коли не все в країні відбувається законно. Особливо те, що відбулося в останній рік. Це було поза законом, але це було корисно.

DSC_0611Сергій: Я за те, аби всіх Ленінів зібрали та утворили спеціальний парк, де б люди ходили, як у Межигір’я на екскурсію. Це було б на кшталт острову Пасхи, де стоять ті істукани, повернуті в один бік. У нас би була така своя історична пам’ятка. З іншого боку я не погоджуюся з Мустафою, тому що інколи речі відбуваються не за законом права, а за законом історичного розвитку. Наприклад, берлінський мур також був зруйнований не за законом, а як наслідок ейфорії від об’єднання двох держав. Коли в Києві знесли пам’ятник Леніна, мені з одного боку було шкода, бо він унікальний, навіть був на світовій виставці в Америці. З іншого боку, це була ейфорія, де Леніна принесли в жертву. Я не можу засуджувати київлян під час Майдану, адже на той момент це був його єдиний результат . Якби Майдан захлинувся, або був затоплений у крові, то Ленін був би єдиною згадкою про нього. Історія сталася інакше, тож зараз зносити Ленінів так вандально вже не актуально.

Наскільки ефективною є журналістська освіта?

Сергій: Я отримав журналістську освіту при університеті ім. Шевченка. Напевно, це були найбільш легкі роки навчання в моєму житті, тому що було воно дуже своєрідним. Усі приходили в університет на другу годину, тому що у першій половині дня всі працювали в різних редакціях. На третьому курсі були вже порожні аудиторії. Всі працювали, а потім забували приходити на навчання в університет. На п’ятому курсі ми всі вже мали по 3-4 роки досвіду за фахом. У нас освіта журналістів була унікальною річчю, ми могли навчатися і отримувати практику одночасно. Але на мою думку, 5 років навчатися журналістиці – це не правильно. Журналістика – не наука, я знаю безліч чудових журналістів, які не отримували освіту за фахом. Однак, навчання в університеті дає чудову можливість для здобуття комунікативних навичок. Журналістика – це найкращий спосіб прожити життя.

Мустафа: Насправді я не розумію, чи потрібна людині журналістська освіта, тому що його в мене немає. І я можу сказати, що з усіх журналістів, яких я поважаю, Сергій єдина людина, яка отримала журналістську освіту. Мені здається, що правильніше було б отримувати журналістську освіту другою, як додаток до вже якихось важливих знань та досвіду. На мою думку, на базі кажного університету повинен бути спеціальний майданчик для отримання журналістського досвіду, щоб студенти могли набирати стаж роботи, так як це перше, на що дивиться роботодавець. До того ж створити ЗМІ в Інтернеті не складно. І за 3-4 роки це медіа зможе висвітлювати новони якогось міста та стати дійсно конкурентним.

– Чи треба починати журналістське розслідування, якщо погрожують чи іншими методами змушують замовкнути?

Сергій: Насправді слід бути сміливим, щоб робити розслідування. У вас дуже часто будуть такі ситуації, коли вас будуть змушувати щось не робити, і ви будете роздумувати піддаватися цьому впливу чи ні. Але, якщо ви все ж таки обрали цю професію, варто йти до кінця. А щодо погроз. Я думаю, зараз вже минули ті часи, коли за журналістське розслідування могли відрізати голову. Можливо менш радикальні прояви ще існуватимуть в Україні, але суспільство вже дозріло, щоб противитись таким прикладам агресії проти журналістів.

Мустафа: Просто починайте робити це розслідування. Поки ви думаєте, мине час, і воно вже буде неактуальне. І як показує досвід, коли ви починаєте робити розслідування набагато важче вас зупинити, ніж коли ви лише думаєте.

– Який найважчий моральний вибір вам DSC_0628доводилося робити як журналістам?

Мустафа: Я не пам’ятаю такі ситуації, може через те, що останні роки були дуже насичені та яскраві в моєму житті, тому вони затьмарили все, що було до того. Але один раз у своєму житті я вліз в особисте життя людини, і моральна проблема була після того. Ми з Сергієм оприлюднили СМС-переписку одного з депутатів зі своєю коханкою. Якщо б я повернувся в той момент, я б цього не робив. А на тоді мені здавалось це правильним та актуальним. Це був день, коли приймався дуже складний та важливий для України Кримінальний процесуальний кодекс. Він приймався цілу добу, напередодні ми сфотографували, як один із депутатів переписувався зі своєю коханкою. Так ми побачили, в якій атмосфері приймається закон, і вирішили, що це є ознакою ставлення депутата до цього процесу.

Сергій: Знаєте, найбільш тяжкий вибір для мене був покинути журналістику та зайнятися політикою.

– Коли на передачі Савіка Шустера Ви запитали Януковича про його дачу, а на пресс-конференції – про матеріальне благополуччя, журналісти почали хіхікати і по ним було видно, що вони не підтримують Вас. Чому так сталося, невже всі вони продалися владі?

DSC_0617Мустафа: Ви знаєте, я не думаю, що проблема в продажності. Я Вам розкрию великий секрет. Можливо, для вас ми герої, але в середовищі журналістів ми здебільшого маргінали. По-перше, ми – журналістські соціопати: ми мало спілкуємося з нашими колегами. Останніми роками більше, але раніше ми спілкувалися виключно між собою. Тож іншим здавалося, що наші дії занадто радикальні, занадто прискіпливі. Але як людина заробляє собі гроші – чудовий показник того, як вона керує країною. І зараз будинок Януковича став символом корупції. Тоді інші журналісти вважали, що правильніше говорити про якісь ідеї. Це не питання продажності, просто інший погляд на професію. Вам також прийдеться колись робити вибір: або бути в тренді та робити, як усі, або залишитись наодинці з собою, помилятися, робити кроки, які не всі підтримають, але з рештою ви створите свій шлях. Потім інші почнуть користуватися твоїми розслідуваннями, як це сталося з нами.

– Як ви вважаєте, чи потрібна люстрація журналістів, що висвітлювали Майдан неправильно?

Сергій: Я думаю, тут люстрація відбувається сама собою. Навряд це можна врегулювати рішенням закону або Національної спілки журналістів. Ті журналісти, які тоді працювали на пропагандистську машину Януковича, або втратили посади, або їх видання закрилися. Де зараз Піховшик, наприклад. Пригадайте, як він активно виступав на стороні Януковича, а зараз просто зник. Але є й Інтер, який продовжує працювати. Проте регулювати медіа владою – небезпечно. Одразу з’являється підтекст цензури. А якщо це журналістська спільнота, то це мають бути такі авторитетні журналісти, які ні у кого не викличуть сумнівів. Я, насправді, ніколи не думав над цим питанням, адже час розставив усе на свої місця. І ті, хто тоді брехали, зараз остаточно втратили довіру.

DSC_0630– Як ви ставитеся до «Громадського телебачення», наскільки воно відповідає званню суспільного?

Сергій: Ми дуже поважаємо Зураба Аласанія за те, що він взяв на себе хрест реформувати УТ-1 у «Громадське телебачення». Я ніколи б на таке не наважився. Бо це монстр, який з’їдає твій час, нерви, державні ресурси, ти маєш справу з некомпетентними людьми. На УТ-1 працює 1200 осіб, з яких реально працює одна шоста частина, а це можна робити взагалі руками 60 осіб. Звільнити інших нормально не можеш, що з ними робити – не розумієш. Зарплати низькі. Але Зураб справжній реаніматор, роль якого люди оцінять, можливо, у майбутньому. І якщо він цей проект здійснить , запустить нормально суспільне мовлення – це буде, як свіже повітря у кімнаті, сповненій олігархічними медіа.

Мустафа: Навіть якщо в Україні вдасться створити суспільне телебачення, воно буде відставати від європейських аналогів. Тому що там воно фінансується дійсно величезними сумами. Там для існування суспільного телебачення знімають податок на телевізор десь 200 доларів на рік. Через те, що ціна реклами в Інтернеті дуже низька, подібні проекти живуть лише за рахунок грантів, або спонсорів, або людей, які платять абонплату. А ментальність нашого народу така, що платять люди лише тоді, коли їм це конче необхідно. А те, що це необхідно інституціонально, ніхто не думає. Народ вкладає гроші під час Майдану, військових подій, але у звичайний день люди не дають грошей, і це велика проблема.

Для мене Громадське телебачення це дуже тяжкий підліток, талановитий, але поки що підліток. Є дуже багато проблем зі стандартами та з тим, як усе відбувається. Без нього ми б не побачили того, що можемо зараз. Під час Майдану журналісти працювали фактично безкоштовно, бо в нас не було грошей. Але вони працювали все одно дуже віддано та щиро.

DSC_0606– Мустафо, існує думка, що Майдан розпочався саме з вас. Це правда?

Мустафа: Ні, це не правда. Я не можу сказати, що Майдан може початися з якоїсь одної людини. Можливо одним із перших пострілів були мої пости на фейсбуці, тоді у мене було вже чимало фолловерів. Це єдина моя заслуга.

– Майдан минув, а проблема з білбордами та рекламою на ТБ під час виборів існує. Як ви до цього ставитися? Як це взагалі змінити?

Сергій: Це питання запитують нас на кожній зустрічі. Люди обурені. Більш того питання задають молоді люди. Суспільство показує свою зрілість через ці питання. Політики просто відстали від суспільства. Авжеж не має бути ні реклами, ні білбордів, тому що це віртуальна політика замість реальної. Одна хвилина реклами на каналі СТБ коштує 200 тисяч гривень. Ви можете уявити, скільки сплачують різні штаби за політичну рекламу, якщо вони закупають її годинами. Це значить, що політика накачана грошима під зав’язку. Це значить, що гроші взяли в олігархів та влили в політику. Потім ці олігархи приходять до влади і починають віджимати втрачене ще й з процентами. Виходить замкнене коло корупції в політиці. Від цього треба відходити: або законом заборонити рекламу політичних партій на ТБ, або фінансувати партії з бюджету, як це робиться в інших державах. Вибори у Швеції коштують лише 12 мільйонів доларів, у Німеччині – 95 мілйонів, в Україна ціна вибрів вираховується в мільярдах.

DSC_0596– Чого ви не дозволите собі та іншим, ставши політиками?

Сергій: Казати, що я комусь щось не дозволю занадто самовпевнено. Ми потрапляємо в абсолютно нове середовище, в якому ми будемо чужими, але ми маємо стати для інших певним дороговказом. А собі я не дозволю брати гроші від політиків та олігархів.

Мустафа: Я ніколи не дозволю за моїм чи Сергієвим іменем приховувати якісь злочини. Якщо це буде відбуватися, ми будемо про це говорити. Приховувати я це не буду.

Автор: Марина Ботнарева

Попередня публікація

Отцы и эти

Наступна публікація

Запорожские баскетболисты одержали победу над чемпионами Украины

admin