Суспільство

Війна: Як її бачать жінки, кохані яких служать в АТО?

JRnQNH9fLMcУ розмовах про війну майже завжди за кадром залишаються історії «героїнь невидимого фронту», які болісно переживають всі воєнні події, бо чекають повернення коханих воїнів додому. «Пороги» зібрали історії реальних жінок, чиє життя змінила війна.

Аня, 18 років, с. Копіївка, Вінницька обл.:

– Коли моєму коханому прийшла повістка, він приховав це від мене. Але за день до від’їзду мені зателефонувала його мама. Я в сльозах вибігла з пар і побігла до нього. Наступного дня його вже забрали. Боляче було чути, як його друзі казали, що я занадто маленька та не дочекаюся коханого. Але я знала, що мені ніхто окрім нього не потрібен.

Зараз він служить на кордоні з Росією. Одного разу подзвонив мені, сказав, що матиме вільний день. Я, не роздумуючи,  швидко зібрала речі і поїхала до нього. Він був такий радий мене побачити, такий здивований, що я приїхала. Всі його побратими були в шоці.

Так, я намагаюся підтримувати його, але більше я нічим допомогти не можу. І знати це – найважче в очікуванні. Боляче розмовляти по телефону лише хвилину на день та чути його стомлений голос, уявляти той жах, що він бачить. Щодня я живу в страху за його життя і не знаю, чи ми побачимось.

Все чого я зараз хочу – дочекатись його і бути разом. Звісно, це дуже складно, дуже хочеться побачити його якомога скоріше, будувати далі спільне майбутнє. Але я ні про що не шкодую.

Тетяна, 35 років, м. Маріуполь, Донецька обл.:

– Я из Мариуполя. Была замужем, родила четырех детей, с мужем развелась. Здесь пыталась помогать солдатам, готовила им кушать. Так и познакомилась со своим мужчиной. Обменялись телефонами, и уже почти год вместе.

Самое сложное – когда начинают стрелять, и ты переживаешь, а дозвониться не можешь. Когда нас тут обстреливают не так страшно, как за него. Я за год так поседела, хотя мне только 35.

WdF_oyHF_7kЕздила к нему 2 раза. Моменты разные были, и на танке покаталась, и в блиндаже посидела. Страшно смотреть на то, в каких условиях они там живут. У них часто нет воды. Знаете, как они посуду моют? Поели и вытерли туалетной бумагой. А про душ я вообще молчу. Если заболеют на посту – тоже никому не нужны, никто их лечить не будет. Если в части, то да, там медики есть, а где-то в поле – куда там?

Трудно когда он звонит и говорит, что его переводят на новую позицию. И ты начинаешь искать по картам новые дороги, как к нему добраться.

Вы знаете, у нас много девушек вышли замуж за военных. И когда они уезжали, им в след все говорили: «отвезет он тебя на свою бандеровщину и будешь как рабыня». Еще не слышала, что б кто-то из них жаловался.

У меня есть надежды на то, что после дембеля он останется, и мы будем вместе. Ведь не просто так он год помогал мне, хорошо относился к моим детям. Но все равно боюсь остаться для него просто полевой женой.

Честно – безумно его люблю. И если его не станет, мое сердце разорвется.

Вікторія, 18 років, м. Лисичанськ, Луганська обл.:

– З моїм хлопцем ми знали одне одного ще до війни, просто були знайомі. Він із Західної України. Коли його призвали, приїхав в наші краї, так ми і почали спілкуватись. Разом вже 7 місяців.

З самого початку мене дуже багато хто відмовляв його чекати. Казали, що мені тільки 18 років, що я маленька, все життя попереду, і я не усвідомлюю, які можуть бути наслідки після війни. Різне казали, але коли кохаєш, і бачиш із людиною спільне майбутнє, то не можна від неї відмовлятися.

Був момент, коли я задумалась, наскільки це все серйозно, наскільки можливе продовження наших стосунків. Але якраз в цей момент він подзвонив, сказав, що виїжджає з бази вже в зону АТО, і всі мої думки одразу розвіялись. Зрозуміла, що буду його чекати і навіть не маю в цьому сумнівів.

Насправді, найстрашніше – не чекання, а ті погані думки, які лізуть в голову та хвилювання. Я стараюсь триматися та не думати про погане, але не завжди виходить.

Зараз ми сподіваємось, що якнайшвидше закінчиться війна, він приїде до мене, я закінчу навчання і ми разом поїдемо до нього. Головне, щоб закінчилась війна.

WCBQf810vMkМар’яна, 18 років, Львівська обл.:

– Ще до війни мій коханий, Олександр, був курсантом воєнного училища. Коли ситуація на Сході загострилася, їх пришвидшено випустили і направили служити. Спочатку коханий пішов працювати в частину. Я дуже раділа, що він у безпеці. Але незабаром прийшов наказ, і його направили в АТО.

Я ніколи за життя не відчувала такого страху. Я забула, що таке сон, сміх, навчання, друзі. Сліз вже немає. Я просто молюся. Весь час молюся, щоб він залишився живим. Жахливо слухати в новинах про загиблих і боятися,  що один з них – Сашко.

Але я пишаюся своїм коханим! Так, нам зараз дуже важко. Особливо йому. Він воює, а я вірно чекаю. Це дуже важкі часи для держави і для наших стосунків. Але для мене головне, щоб Сашко повернувся живим з війни! Війна – це біль. Навіть для тих, хто не воює. Тепер я це знаю. В моменти, коли хвилювання стають нестерпними я пишу вірші:

Вона лежала. В кімнаті тиша.
В руках подушка. У формі серця.
Закрила очі. І уявляла.
Вона чекала. Вірно чекала. 

Він тихо спав. В повітрі тривога.
Наснився сон. Наснилась дорога.
Дорога до дому. Рідна домівка.
Мамині руки. І батькова сила.

Вона лежала. Сльоза на щоці.
В руці телефон. На годиннику три.
Під подушкою фото. На серці журба.
В кімнаті стоїть темнота.

 Він спав. Тривожно і чуйно.
Тихенько сопів. Ледь чутно.
І чув у сні голос. Тримтячий.
Трішки дитячий. Та вже такий рідний.

Вона засинала. Заплющила очі.
І пошепки просить. «Приїдь».
«Поцілуй». «Безмежно скучаю».
«Без тебе, коханий, погано».

Чекайте своїх коханих і не здавайтеся, щоб не сталося!

 Автор: Анастасія Бичіна

Попередня публікація

Опрос: Чего ждут первокурсники от ЗНУ?

Наступна публікація

Запорожье отметило годовщину со дня создания 37-ого батальона

admin