Інтерв’юКультураСтатті

Олег Андрішко: «Не хочу, щоб мене називали українським Маркесом. Хочу, щоб мене називали мною»

Нещодавно в запорізькій Книгарні «Є» молодий автор Олег Андрішко презентував свій дебютний роман «Пісня цапів». Письменник родом із Дніпропетровщини, за освітою – філолог, раніше працював учителем української мови та літератури в одній із дніпровських шкіл.

«Пісню цапів» Олег Андрішко визначає як перший український крутійський роман. Його головний герой – мандрівний філософ Зевс, від імені якого й ведеться оповідь. Разом з античними богами він потрапляє до міста Нові Сиракузи, в котрому спостережливий читач легко впізнає будь-яке із сучасних українських міст.

Роман уже здобув дві почесні міжнародні відзнаки – премії імені Олеся Гончара та літературного конкурсу «Коронація слова». Під час запорізької презентації авторка «Порогів» Надя Цибуля розпитала Олега Андрішка про його перший роман і про погляди на творчість загалом.


«Пісню цапів» ви закінчили ще два роки тому, але надрукували лише зараз. До цього видавництва вам відмовляли. Як ви впоралися з цим і домоглися видання?

Спершу я подавав рукопис у престижні, солідні видавництва, як мені здавалося. Не звертав уваги на те, що є видавництва, які принципово не працюють з молодими авторами. Або принципово не видають елітарну чи експериментальну літературу. Потім просто шукав інформацію про кожне видавництво. І склав список, який очолило видавництво, що видало мій роман (прим. ред.: луцьке видавництво «Твердиня»). Мені пощастило.

Чи були образливими відмови?

Так, звичайно. Але я розумію, що видавництво не одне. І рано чи пізно хтось відгукнеться. Проте було певне роздвоєння: ти знаєш, що говорять про тебе інші автори, критики, читачі, і трохи не розумієш, чому тебе не помічають видавці. Можу порадити молодим авторам не боятися конкурсів. Бо не було б у мене двох міжнародних премій, то, можливо, жоден видавець не помітив би і не взявся б за мій роман.

У «Пісні цапів» висміюються різні соціальні інститути. Чи торкнулися ви в романі теми середньої освіти в Україні?

Я хотів зачепити цю тему, але не вийшло. Українську систему освіти я висвітлюю у своєму новому романі. Хоча описую там не школу, а університет. Пропрацювавши у школі чотири роки, можу сказати: висміювати є що. І якщо нашу школу не змінять, то, думаю, дуже далеко ми не забіжемо.

Ви пишете і лірику, і прозу. Але важко не помітити, що прозу, включно із «Піснею цапів», ви хвалите, натомість поезію нещадно критикуєте. Чим обумовлена така нелюбов до власних віршів?

Не думаю, що це нелюбов. Про мою лірику мені говорили: є певний талант і рівень, але нічого особливого, якщо порівнювати з іншими поетами. Тому до своєї поезії я так і ставлюсь.

Фото Наді Цибулі

Фото Наді Цибулі

У ваших публікаціях у соціальних мережах, в інтерв’ю можна побачити силу-силенну несхвальних відгуків про себе ж. Водночас ви називаєте себе «генієм без манії величі». Як пояснити цю суперечність?

Раніше мені говорили, що я себе недооцінюю. Коли я почав адекватно говорити про свій рівень – одразу посипалися звинувачення. Казали, що у мене завищена самооцінка, зіркова хвороба, що ніякого Нобеля мені не дадуть і так далі. Звідси це і взялося. Хотілося все поєднати, щоб більше не було ніяких претензій.

Не боїтеся, що це зіграє з вами злий жарт? Адже коли людина занадто активно себе критикує, зазвичай починають думати: «Він говорить це для того, щоб його похвалили, звернули на нього увагу».

В принципі, не боюся. Мені буде приємно, навіть якщо люди прочитають мій твір і скажуть, що я нездара. Але я знатиму, що його прочитали. Це краще, ніж якщо його проігнорують. Я нормально ставлюсь до будь-чого, що б про мене не сказали.

Одним зі своїх улюблених письменників ви назвали Маркеса. Важко не помітити у «Пісні цапів» елементів магічного реалізму. Чи мрієте Ви досягти таких висот, як ваш колумбійський колега?

Звичайно. Хочеться Нобелівську премію. Я знаю, що за простенькі, дешевенькі твори її не дають. Тому я з часом буду ускладнюватися. Мені б хотілося, щоб нарешті Україна отримала Нобелівського лауреата. Можливо, років через двадцять-тридцять ним буду я.

Ви б хотіли, щоб Вас називали українським Маркесом? Чи краще лише Олег Андрішко?

З одного боку приємно, якщо будуть порівнювати. Але з іншого, я ж намагаюся вирватися з-під впливу інших авторів. Тому хотілося б, щоб мене називали мною.

Чи помічали за собою несвідоме копіювання інших письменників? Чи хто інший, може, помічав?

З цим я завжди намагаюся боротися. На жаль, не завжди виходить. Час від часу я помічаю скопійовані елементи. Тому коли я активно починаю працювати над прозою, то я намагаюся нічого не читати. Але все одно в підсвідомості спливають колись прочитані ідеї. Зараз стараюся знайти щось неповторне. Кажуть, це важко, а то й неможливо.

Від який помилок ви як досвідченіший автор хотіли б застерегти письменників-початківців?

Треба зрозуміти, що світ жорстокий, і світ літератури теж. Мені говорили, що я талант. Я сам розумів, що я талант. Тому я надсилав свої твори на купу конкурсів. Але треба враховувати, що можливе кумівство, плюс суб’єктивне бачення і тому подібні особливості. Головне – не йти з літератури, якщо це можливо. Молодому авторові дуже складно зрозуміти, писатиме він чи ні. Я, наприклад, коли тільки починав перемагати на різних конкурсах, ніколи не отримував перших премій. Був фіналістом, другим, третім, але не першим. Але я досі у літературі. А люди, яких називали надією прози чи поезії, часто через рік-два покидали письменництво. Тому якщо відчуваєш, що тобі є що сказати світові, то потрібно продовжувати писати. А якщо це все заради забави чи тиражів, слави чи з метою заробити – я б не радив. Все одно: сьогодні знають, а завтра – ні. Слава – вона така.

Підготувала Надя Цибуля

Попередня публікація

Запорізький національний університет запрошує випускників та їхніх батьків на день абітурієнта

Наступна публікація

Колооберт добрих ідей: як активісти та активістки піклуються про довкілля

redactor