КультураСтаттіСуспільство

Жінкам тут не місце? Гендерна рівність і література

Цього вересня в культурній столиці Україні – Львові, окрім традиційного Форуму видавців, відбулась ще одна важлива подія, безпосередньо пов’язана з темою письменництва. Уперше Львів, місто літератури ЮНЕСКО, приймав понад 200 літераторів, редакторів та гостей з 69 ПЕН Центрів по всьому світу на щорічному зібранні ПЕН. Титульними для  83-го Конгресу ПЕН стали проблеми: істини та слів, історії та пам’яті, кіберпровокацій і фейкових новин, а також прав жінок та рівності.

Конгрес у Львові має історичне значення для Міжнародного ПЕН-клубу, адже тут було розширено 3 статтю Хартії ПЕН – вперше після її прийняття понад дев’яноста років тому! Асамблея прийняла за ширше її формулювання, а саме протидію ненависті не лише за расовими, класовими та національними ознаками, а й за гендерною, релігійною та іншими категоріями ідентичності. ПЕН також проголосував за Жіночий Маніфест, в якому зазначено: «використання культури, релігії чи традиції як способу змусити жінок мовчати, а також насилля проти жінок як форми цензури, мають бути визнаними та засудженими». 

Спробуємо розібратись, чому ці правки є справді революційними та хто посприяв тому, що вони нарешті з’явились в основному документі провідної письменницької організації в світі.

Міжнародний ПЕН: сто років без жінок?

Міжнародний ПЕН-клуб був заснований в 1921 році. Заснований жінкою. Найвагоміша письменницька організація виникла з бажання британської драматургині, поетки й активістки Кетрін Емі Доусон-Скотт. Вона хотіла зібрати навколо себе міжнародну письменницьку тусовку. Точніше: створити вільний простір, що єднав би авторів з різних країн світу – незалежно від культури, мови чи політичних поглядів. Про стать чомусь не йшлось.

 З моменту свого заснування Міжнародний ПЕН-клуб змінив понад двадцяти президентів. Але лише два роки тому його очолила жінка. Першою президенткою в історії ПЕН-клубу стала мексиканська письменниця Дженніфер Клемент. Чому провідній демократичній організації, що відстоює свободу слова та захищає права літераторів в усьому світі, знадобилось ціле століття, щоб визнати своєю очільницею авторку-жінку?

Одна з можливих передумов – певна консервативність самого ПЕН-клубу. Для початку: в головному документі організації, Хартії ПЕН, про гендерну рівність поки що не згадується. А окремий Комітет письменниць (The Women Writers’ Committee) в складі ПЕНу з’явився відносно нещодавно – в 1991 році.

Менш очевидною причиною є глобальна цензура проти жінок. Вияви вона має найрізноманітніші, але послідовні. Тут: від обмеження прав дівчат на освіту до відсутності жіночих імен у Букерівських списках або обмаль жінок на вищих посадах у письменницьких організаціях. Втім. Ну от, зробили ж з 1996 року для жінок-письменниць свій аналог Букера – престижну і визнану Оранж-прайс (тепер Бейліс-прайз, бо спонсор змінився). Ну от, очолила Клемент ПЕН-клуб. Чого ж вам ще треба?

Чи мають жінки значення в літературі й для літератури?

Це питання турбує Дженніфер Клемент водночас і як очільницю правозахисної організації, і як авторку. Та – припущу і навряд помилюся  – як жінку. Саме з її ініціативи делегати національних ПЕН-клубів обговорювали проблеми гендерної рівності під час робочих зустрічей у Львові.

На фото: виконавчий директор Міжнародного ПEН-клубу Карлес Торнер та президентка Міжнародного ПЕН-Клубу Дженіфер Клемент під час прес-брифінгу у Львові 18 вересня (фото Анни Яценко)

Виконавчий директор Міжнародного ПEН Карлес Торнер та президентка Міжнародного ПЕН-Клубу Дженіфер Клемент на прес-брифінгу Конгресу ПЕН (фото Анни Яценко)

Знайомтесь: перша президентка ПЕН-клубу

Дженніфер Клемент – авторка кількох поетичних збірок і чотирьох романів. Жоден із них наразі не перекладений українською мовою.

Нинішня очільниця ПЕНу видала кілька збірок поезій, встигла заснувати власний поетичний фестиваль і тільки потім дебютувала в прозі. Її перша прозова книга «Вдова Баскії» (Widow Basquiat: A Love Story, 2001) – біографічна любовна історія відомого американського художника Жана-Мішеля Баскії та його музи Сюзанни Маллоук. З ними (а також з Кітом Харінгом, Енді Ворголом та іншими) Клемент познайомилась, поки вивчала англійську літературу й антропологію в Нью-Йоркському університеті. Мистецтво й активізм з самого дитинства були природнім середовищем для Клемент. Адже її мати – художниця, а батько – правозахисник. Клемент, схоже, успадкувала інтереси обох. Родина переїхала зі США до Мексики невдовзі після народження Дженніфер. Клемент добре знає іспанську мову, але пише англійською. При цьому її проза належить саме літературним традиціям Мексики. «Я мексиканська письменниця, яка пише англійською. Я продовжую традиції іспанської класики й мексиканської літератури ХХ століття», – відкривається вона в одному з інтерв’ю. Це її свідомий і добровільний вибір, здається.

Вартує уваги (і наших видавців – передусім) прозова книжка «Молитви за викрадених» (Prayers for the Stolen, 2014), завдяки якій письменниця здобула популярність у США. Клемент упродовж десяти років спілкувалася з жінками, які стали жертвами викрадень і сексуального рабства в мексиканських наркобаронів. Це стало матеріалом для її книжки – не так документальної, як заснованої на реальних фактах. І це дражлива тема «Молитв» – яку в сучасній Мексиці воліють на помічати: секс-трафік та нарко-трафік.

Так, «Молитви за викрадених» написана на документальному матеріалі. Але Клемент навмисне обирає фікційну форму для його подачі, а головною розповідачкою робить вигадану п’ятнадцятирічну дівчину на ім’я Ледіді. Мені очевидно: те дівча назване на честь принцеси Уельської. І звісно, до життя справжньої принцеси малій так само далеко, як її рідному дому, набитому краденим непотрібом, – до Букінгемського палацу.

У штаті Герреро (всього лише в годині їзди від туристичного Акапулько), де живе Ледіді Гарсія Маркес, народжуються самі лише хлопчики. Щоправда, після одинадцяти років більшість з них виявляються дівчатами. Зазвичай: вкрай некрасивими дівчатами. Бо це найкраще, що можна вдіяти, якщо вже тобі не поталанило народитися  дівчинкою в штаті Герреро. Чоловіків тут немає. Усі вони, як і батько Ледіді, загубились у США. Спочатку – як шукачі заробітку для своїх сімей, пізніше – як втікачі від них же. Єдині чоловіки тут з’являються неочікувано й невблаганно. Вони приїздять на джипах або BMW із тонованими вікнами, з неодмінним АК-47 через плече, пачкою Marlboro Red в одній кишені та пакетиком кокаїну – в іншій. Останній спосіб уникнути зустрічі з ними – ховатись у спеціально виритих ямах на кукурудзяних полях, щоразу, як здалеку почується рев позашляховика.

Фото Сергія Бобри

На фото: книжка Дженніфер Клемент Prayers for the Stolen та українське видання роману “Східно-Західна вулиця” британського автора Філіпа Сандса (фото Сергія Бобри)

Проговорювати замочуване

Ледіді Гарсія Маркес вигадана, а от історія про ями – справжня. Її Клемент дізналась від однієї зі своїх співрозмовниць під час роботи над книжкою. Весь штат Герреро – це кроляча нора, в якій дівчата ховаються від наркокортелів. Зрештою (як каже сама письменниця), вся Мексика – це кроляча нора, у якій переховуються жінки.

«Молитви»  – третій роман Клемент, її магнум опус, був перекладений 25 мовами. У 2015 році на ВВС з’явилась теж чимало популярна радіовистава «Молитва за викрадених». За рік потому мексиканський продакшн придбав права на екранізацію роману. Навряд чи історія про викрадення дівчат десь у штаті Герреро отримала б такий успіх, напиши Клемент нон-фікшн. Ми все ще воліємо вважати страшні історії вигадками. Авторка ж «Молитв» вірить: література здатна змінювати світ, привертаючи увагу до наболілих соціальних проблем. Жодна книжка про дівчину-жертву з Мексики не здатна змінити розказану в ній історію і зцілити її героїв, але бодай дозволяє їх витягнути з «кролячих нір» мовчазної Мексики.

Саме такі історії – незручні й замовчувані – цікавлять Клемент, письменницю й правозахисницю. Її співрозмовниці – переважно жінки, які переховуються або, навпаки, перебувають в ув’язненні. Подруги й доньки наркоторговців, жінки, яким доводилось убивати або які були несправедливо засуджені, яких викрадали від матерів і яких десяток разів перепродавали з рук у руки. Авторка спілкується з жертвами тотального гендерного насильства в Мексиці. Її нова книга (очікується в березні 2018-го) буде про дорослішання й становлення жінки на тлі сучасної Америки та контрабанди зброї через американсько-мексиканський кордон. Здається, Клемент точно знає, про що і для чого вона пише.

Що ж не так із Хартією ПЕН?

Правки, що їх прагнула прийняти в Хартії ПЕН Дженніфер Клемент, стосуються третьої статті в документі. У попередній редакції (що не змінювалась з дати заснування ПЕН-клубу!) стаття звучала так: «Члени ПЕНу повинні повсякчас використовувати свій вплив задля взаєморозуміння та взаємоповаги між народами; вони зобов’язуються зробити все можливе, щоб розвіяти расову, класову й національну ненависть та обстоювати ідеал єдиного людства, що живе в мирі». Перша жінка-президентка міжнародного ПЕН-клубу запропонувала зафіксувати в статті всі види дискримінації, протистояти яким сьогодні мусить письменницька й журналістська спільноти. І гарантувати в такий спосіб право кожної людини на прийняття й вираження своєї ідентичності – сексуальної, релігійної чи гендерної.

Як результат – зі статті прибрали зайві слова, розширивши в такий спосіб її тлумачення. Тепер вона виглядає так: «Члени ПЕНу повинні повсякчас використовувати свій вплив задля взаєморозуміння та взаємоповаги між народами; вони зобов’язуються зробити все можливе, щоб розвіяти усі види ненависті та обстоювати ідеал єдиного людства, що живе в мирі».

Сімдесят років знадобилось для того, щоб у провідній письменницькій організації світу з’явився окремий комітет, що відстоює інтереси письменниць. Майже сто років знадобилось міжнародному ПЕН-клубу, щоб визнати жінку своєю президенткою. Ще два роки пішло на те, щоб винести на обговорення проблему гендерної рівності в літературі. Можливо, після Міжнародного конгресу ПЕН у Львові для жінок у літературі нарешті розпочнеться зовсім нова історія.

От тоді і поговоримо, «чого їм ще треба тим жінкам-письменницям?».

Інна Стащук

Матеріал написаний під час роботи Школи літературної журналістики, що її провів Львівський медіафорум спільно з 83-м Міжнародним конгресом PEN

Попередня публікація

Вища освіта в Італії: академічна дольче віта

Наступна публікація

Моніторинг ІМІ: у вересні зафіксовано найбільшу кількість порушень свободи слова з початку року – 40 випадків

redactor