Проект БАРЖа

“Насильство – не індивідуальна, а вірусна проблема. З нею треба боротися, як з пандемією”

Експертка Світлана Дубина – про гендер, стереотипи та насильство

Тема насильства, джерел, які його живлять, та його історичного коріння – досить дражлива. Вона потребує ретельного вивчення та представлення професійного погляду, саме тому ми підготували це інтерв’ю з експерткою. Для зручності воно розподілено на кілька блоків за темою.

Наша експертка – Світлана Дубина, голова громадської організації «Інформаційно-просвітницький центр ВІСь», правозахисниця з міста Вінниці, яка наразі працює як тренерка у сфері протидії дискримінації та протидії насильству (здебільшого – щодо жінок).

52033968_389279715196838_1932288537881739264_n

Що таке гендер?

Припустимо, що молодь та будь-яка особа, в якої є доступ до мережі, може знайти інформацію про гендер, що це таке і чому це поняття є відокремленим. А як би Ви пояснили, що таке гендер, людині, що далека від розуміння таких понять?

– Взагалі, знаєте, є багато визначень слова гендер. Я для себе, коли пояснюю «на пальцях», використовую таку аналогію. Я кажу: «Гендер то… хтось має уявлення про конструктор Лего? От уявіть що суспільство соціум конструює з кожної людини щось. Так ось це щось, що вони конструюють, – це і є гендер». Мені більше за все імпонує визначення Стамбульської конвенції, там дуже чітко написано, що гендер – це соціально закріплені ролі, поведінка, діяльність, характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для чоловіків і жінок.

І мене завжди питають: «То Ви кажете, що гендер і стать – це не одне і те саме?». Я кажу, що так. І тут я згадую цитату Фройда: «Вибереш стать – обереш долю». В принципі, це про гендер, тому що до гендера має велике значення ким  ми народились – чоловіком чи жінкою. Отже, гендер ще часом називають соціальною роллю, яку суспільство на ту чи іншу людину покладає. Але я завжди розширюю це поняття, тому що для мене гендер – це ще і те, що ми готові відтрансльовувати  на соціум, що ми взагалі готові «віддавати» соціуму.

– Тобто, гендер – це те, як ти себе готовий відчувати?

Не те що відчувати, а ще і відтрансльовувати, тому що відчувати себе я можу наприклад маскулінно, так? Я можу себе відчувати будь-ким! Але соціум мені каже «Ти жінка! Ти маєш бути лагідною; ти маєш думати про «берегинство»; ти маєш думати про зваблення; ти маєш думати, як завоювати когось»… Тож для мене гендер – це те, що соціум на нас покладає, але в той же час і те, що ми готові і що ми можемо прийняти, і взагалі що відтрансльовуємо на соціум. Гендер не стабільний. Якщо стать стабільна (біологічні ознаки), то гендер не стабільний, тому що на нього дуже впливає, де ми живемо, з ким, в якій культурі, традиціях, часі, тощо.

Наприклад, ми живемо в Україні, де існують такі очікування від жінки і від чоловіка. Якщо ми переїдемо зараз в якусь європейську гендерно чутливу країну (в ідеалі візьмемо Швецію), то ми можемо бути більш вільними у своєму гендері. Але якщо нас десь занесе в якусь «традиційну» супер патріархальну  країну, мені, наприклад, там скажуть «Ей! Ти в чому взагалі, в чому ти ходиш, на кого ти схожа? Тобі п’ятдесят три роки і ти не маєш дітей?!». А якщо я ще там скажу, що я чайлдфрі» ну то мене взагалі можуть там…закидати камінням.

52117899_241234080150257_7590552872530477056_n

Гендерно чутливі теми у журналістиці

Як медіаекспертка, поділіться, будь ласка, своїми думками з приводу висвітлення гендерно чутливих тем у наших ЗМІ.

– Я трошки зараз людина заангажована і зацікавлена. Дуже багато про це говорю з журналістами і журналістками, дуже прихильна до просвітництва для цієї категорії фахівчинь_ців і я розумію, що існує дуже велика проблема – непоінформованість. Або хибна інформованість і такі поверхневі уявлення  «В інтернеті подивилися».

Тому, якщо ті люди, що працюють у ЗМІ, будуть детально проінформовані, ну тоді , з мого досвіду, вони ліпше відображатимуть  цю тему. Адже зараз тема не є ґрунтовно вивченою в журналістських колах, в усякому випадку, я то бачу і чую від самих представниць/ків ЗМІ.

– Як можна виправити таку ситуацію з непоінформованістю?

– Виправити це навчанням. Але має бути ще бажання цих людей, тому що ми не зможемо, як кажуть, «Одарить добром всех, кого догоним». Яка б я не була експертка і просвітниця, я розумію, що якщо люди хочуть, вони розбираються – їздять на тренінги, хочуть там вчитися, приєднуються до моїх фахових колег, займаються самоосвітою врешті решт.

– А Ви якось співпрацюєте з редакторами ЗМІ?

– Я зараз займаю таку позицію, що я не шукаю редакторів. Якщо вони мене шукають, я з задоволенням з ними комунікую. І мене тішить, що все більше і більше ваших колег, які навчаються  в університетах, мають зараз інтерес до теми гендеру, гендерної рівності. Я думаю, що це може бути часом ситуативно, але, тим не менш, мене це тішить завжди.

В одному з інтерв’ю бачила приклад, де журналіст просить визначити свій гендер. А експертка визначає. Зацитую:

«- Объясните на примере. У меня какой гендер?

Вы человек среднего класса, русский, живущий в Татарстане. Эта ваша личная гендерная идентичность.»

Питання: наскільки це коректно?

Я не вважаю, що це коректно. Я, наприклад, вважаю, що у мене гендерна матриця може мінятися протягом дня. І я не є прихильницею бінарного гендера, тобто, що гендер прив’язаний тільки до чоловічої і жіночої статі. Я є прихильницею того, що гендерів стільки, скільки  людей. У нас у всіх різний гендер, незважаючи на біологічні ознаки.  У нас є різна освіта,  різний досвід, власне різний стан здоров’я, різна фізична сила, ми на різних щаблях ієрархічних драбин. У нас статуси різні, гендер –  і це теж про статус. Гендер – це про нас в соціумі та соціум в нас, розумієте? Хоча, ніколи не забуваємо про стать, яка дуже регулює наш гендер.

52115494_1597769120367688_3424851177173417984_n

Чоловік – голова та захисник, а жінка – шия та берегиня

– Як ви вважаєте, чи має місце вплив гендерних стереотипів на процеси в Україні? Якщо так, то наскільки цей вплив є сильним?

– Якщо говорити про гендер, для мене дуже важливо серйозно говорити про гендерні стереотипи та їхні наслідки. Я у Вас зараз запитаю, які ви гендерні стереотипи знаєте?

– Жінка має бути лагідною, чоловік воює, захищає…

– Жінка шия, а чоловік – голова, так? Я спочатку ніби віджартовуюсь, але дуже серйозно говорю: шия не говорить, шия не думає і шия не транслює. Іноді  мені кажуть, шия рухає головою, але це все вже про маніпуляції. Вирішує той, хто голова, так? Завжди треба ставити питання «Хто приймає рішення?».

Гендерні стереотипи дуже сильно впливають на суспільство. От у нас кажуть, що жінка має бути берегинею, її роль – народжувати дітей. По-перше, не всі жінки хочуть, не всі жінки можуть і не всі жінки мають це робити. І тоді оцю жінку, яка не виконує роль, нав’язану суспільством, починають «карати»: їй кажуть, що у неї є якась вада, починають «заганяти» в якісь рамочки… Інший стереотип говорить про те, що жінка може бути зреалізованою тільки у тому випадку, якщо її виберуть, конкретно – вона буде обрана чоловіком. І тоді жінка іде на якісь такі речі, вона може банально йти заміж – просто тому що треба іти заміж, а потім все життя страждати. Вона може не робити кар’єри, тому що їй говорять: «Яка кар’єра, ти що? Ти зараз народила дитину, ти зараз маєш сидіти дома…Про що ти говориш, яке зарубіжне відрядження?! От чоловік має їхати». І ці ніби дуже прості речі  мають дуже сильний вплив на життя жінок в  нашій країні.

Добре, що минулого року скасували  наказ про заборону 400+ професій для жінок, але в той же час, у нас є досить великі обмеження. Наприклад, жінка, яка має маленьких дітей, там є певна процедура, яку треба пройти, щоб вона мала можливість поїхати у відрядження. А для чоловіка немає такого. Так само додаткові відпустки…вони надаються жінці, тим самим нібито її підтримуючи в її материнстві, а з другого боку, покладаючи на неї одноосібно відповідальність за турботу про дітей.

Тобто, оцей стереотип, що жінка берегиня і вона відповідальна, він покладає на жінку додаткове навантаження, тому що в Україні репродуктивна праця – відповідальність жінки. Репродуктивна праця – це народження дітей, догляд за ними, турбота про літніх людей, догляд за немічними. Це все покладається на жінку. За офіційними даними, жінка працює на 4-6 годин більше, ніж чоловік у домашньому господарстві. Де це враховується? Ніде.

Ще з прикладів. Ми зайнялись темою жінок безхатченків, це досить дражлива тема. Чоловіків-безхатьків значно більше, але знаєте, соціум чоловікам-безхатченкам (які можуть так само бути у стані алкогольного сп’яніння і брудні), це більше прощає. Жінку, яка очікувано  має бути лагідна, тендітна, і коли вона є категорично не такою, карають. Її суспільство викидає. Вона і так змаргалізована, а її просто далі і далі викидають, її взагалі не хочуть бачити, нею гидують.

Так само ці стереотипи дуже впливають на старших жінок. Той період, коли вона вже доживає до старості, вона вже не берегиня, вона вже не сексі, вона вже не-не-не. І що? Яка в неї роль? Вона не зреалізована, тому що їй все життя говорили: «Сиди дома», ось вона і сиділа дома. Вона не заробила пенсію. Тому що нащо жінкам іди в армію? Навіщо жінкам іти на високооплачувану роботу? Кажуть: нехай іде зробить «кар’єрку», а ця «кар’єрка» не дуже оплачується і не дуже потім пенсійне забезпечення. Тут, насправді, дуже багато сумних  прикладів.

– А чи існує у нас зворотній сексизм?

– Зворотній сексизм… Не питання: якщо у чоловіків є проблеми, –  будь ласка, озвучуйте і протидійте, боріться – я тільки за . Зараз я бачу глобальний сексизм щодо  жінок. Як у зовнішньому просторі, в рекламі, так і на побутовому рівні. І я, як феміністка, протидію цьому тими засобами, якими можу. Але я ніколи не звужую проблематик,  я за права людини, якщо хтось з чоловіків зазнає  дискримінації, треба тому протидіяти. Тим паче група чоловіків неоднорідна. Але, підкреслюю, системно дискриміновані наразі жінки.

Мене минулого року на 8 березня покликали на ефір та запитали: «От скажіть, а чоловіки дискриміновані?».

Я кажу: звісно, дискриміновані! От подивіться, коли жінка розлучається, суд, в основному, дітей залишає з  мамами. Який відсоток від оплати праці чоловік платить аліментів? 30 відсотків? Всі інші витрати на дитину на кого покладаються?  На жінку.  За щось же ця дитина виховується! Дуже великий відсоток чоловіків, що розлучаються зі своїми дружинами (70+%), беруть участь у вихованні дитини  тільки сплатою аліментів. Зараз, правда, більше уваги до хоча б фінансової участі татів. Законодавство передбачає різні важелі впливу, до прикладу, якщо аліменти не сплачувалися, то забороняють виїзд за кордон і таке інше. Це дуже важливо!

Покладання відповідальності на жінок, знову-таки, великою мірою  пов’язано зі стереотипами.

52360318_374437696472856_5086300696572067840_n

Насильство: коріння, джерела живлення та як із цим боротись

– Чи пов’язане насильство з гендерними стереотипами?

– Насильство часто і має в корінні своєму гендерні стереотипи, тому що, по-перше, є дуже багато таких усталених стереотипів «Не б’є – не любить; любить як душу, а трясе як грушу…», та й  – це так само транслюється в наших піснях. Насильство, на жаль, дуже легітимізовано в соціумі.

І тим паче, Ви говорили, що чоловік воїн-захисник. Зараз у нас в Україні йде популяризація  мускулінності, агресивності, загалом героїзація мачизму такого, – війна, від цього нікуди не подінешся . І у той же час  виправдується насильство. А насильству виправдань немає. Ми навіть на тренінгах обговорюємо те, що живить насильство. А стереотипи з цим дуже сильно пов’язані.

У культурному плані теж є немало прикладів якщо не заохочення, то і не засудження насильства. Чи впливає це на рівень насильства на сьогодні?

– Так. Ось мені коли кажуть побірники/побірниці традиційних цінностей: адже ж в історії у нас усе було добре, ніхто ні про що не жалівся, жінка була як ікона і т.п.! А я кажу: читайте, будь ласка, десь на початку 19 століття в Україні було звичаєво закріплено, що за зґвалтовану жінку батькам платили як за зіпсованій товар – і то за умови, якщо доведуть, що була порушена її цнота. А якщо чоловік погоджувався одружитися, то він взагалі не був  покараний. І ви хочете за такими традиціями іти? Люди не знають насправді глибинних деталей, вони понахапаються лише загальних відомостей, якщо символічно сказати  – не читають текст, а лиш заголовки…

Та  Ви, мабуть, знаєте, 80% людей читають тільки заголовки. В темі гендеру, протидії насильству така ж  картина.

Хочете я Вам приклад приведу?

У ЗМІ пишуть заголовок та лід: «Чоловік покарав жінку-зрадницю, заставши її з коханцем, кинув гранату». Там люди постраждали, усе серйозно було. Далі в тексті журналісти пишуть, що було насправді! Але у заголовку вони пишуть саме так. Люди далі не читають, починають засуджувати: ось вона така-сяка. Насправді, вона була із ним два роки розлучена і будувала нові стосунки. Він повернувся з АТО з гранатою, прийшов і кинув у будинок, тому що вирішив так. Та наразі в будь якому випадку – це не метод вирішення ніяких суперечок. Зброї в країні багато. Систематично з’являється  інформація про насильство вже «озброєне».

Тому на журналістах дуже велика відповідальність, саме  на людях, які пишуть і яких  читають. Я  звертаюсь  «Люди, а що ви пишете?», а їм потрібно щоб люди читали, щоб була сенсація. А ціна тому яка?

Таким чином, проблему треба вирішувати, зважаючи на це все. Але як саме?

– На законодавчому рівні. Я тепер бачу, що лише виховними форматами, типу ай-ай-ай, не вийде. Має іти комплексна робота. Перше – це жорстке, чітке  законодавчо визначене покарання за насильство. 11 січня цього року ввійшов в силу Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». На жаль, не ратифікована Стамбульська конвенція, але є цей Закон. Значить, люди мають чітко розуміти, що є Закон, чітко розуміти і знати про його положення. І це класно, що ніяких адміністративних покарань. Насильство – це кримінальний злочин. Але всі люди мають це розуміти! Мають проводитись інформаційні кампанії. У суспільстві немає бути толерування насильства. А зараз воно є. Хочете впевнитись – просто пройдіться і спитайте у людей, чи можна бити своїх дітей. На жаль, більшість людей, з якими я говорила, вважають, що своїх дітей можна бити. Немає цього бути! Має бути поставлено «СТОП» і табуювання взагалі. Вето на насильство будь-де.

Ще має бути відкритість. Подивіться, у Києво-Могилянці дівчата підняли проблему насильства, в Шевченківському також. Я бачу, що глобально у навчальних закладах є насильство. І треба дуже сильно підтримувати цих дівчат. Поки не буде цієї дівчачо-жіночої солідарності, ми не подолаємо цю проблему. Чому я кажу дівчачо-жіночої?

Тому що 95% випадків насильства вчиняється  у відношенні жінок і дівчат. Це має бути наша мережа протидії насильству. Але в той же час є багато чоловіків, я маю надію, які проти насильства.

Ось буквально недавно: яка хвиля абсурду сколихнулася щодо теми про згоду на секс! У мене був «френдоцид», я почистила свою ФБ стрічечку. У мене тоді було одне питання: «Люди добрі, у вас це викликає обурення, що складається таке враження, ніби ви всі ці роки займалися сексом без згоди партнерки/а».

Отже, ми маємо комплексно підходити до теми протидії насильству. Поки люди не зрозуміють, що насильство це, вибачте, «відстій», нічого не буде. Мені дуже подобається кампанія (вона почалась в Індії, продовжилась у Швеції), по-моєму, вона називалась «Постукай у двері». Суть була у тому, що, якщо ви маєте хоча б думку або ви чуєте, що десь відбувається таке (адже насправді насильство не сховане, його чутно його видно! Якщо ми не кажемо що ми не чули, не бачили – то лукавство), просто постукайте у двері і попросіть, наприклад, позичити солі. Дайте насильнику знати, що ви фіксуєте цей випадок.

Ще у Швеції була кампанія «Задзвони і виклич поліцію». Адже не всі люди хочуть викликати поліцію, навіть в Європі. У нас тим паче, тому що є певна недовіра до поліції, хоч стан речей трохи змінюється. А мета цієї кампанії – пояснити істину «Якщо я знаю, що я бачу насилля, і я не скажу «Стоп!», не викличу поліцію, я не маю взагалі навіть надіятися, що завтра хтось встане на мій захист». Нам теж треба це артикулювати. Але перш за все, в країні має бути відповідне законодавство і усвідомлення  відповідальності за насильство.

– Ви згадали Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Назвіть, будь ласка, його основні переваги та недоліки.

– Я його критикувала, моє бажання було і є аби в Україні ратифікували Стамбульську конвенцію. Я дуже хотіла, щоб вона була ратифікована. Але те, що він прийнятий, я зараз вітаю. Тому що зараз це один із дієвих механізмів, які можуть протидіяти насильству. Що погано, що немає чітких інструкцій та протоколів. Наприклад, на поліції зараз дуже багато є відповідальності, вони мають право прийняти рішення про те, щоб кривдника  затримати, вони оцінюють ситуацію, але вони не мають навіть тієї схеми, як вони можуть оцінити цю ситуацію, оцінити ризики, що вони можуть робити. Але те, що цей Закон є, що звертається увага законодавча і суспільна, я вітаю. Ну єдине, хочеться, щоб він запрацював, бо він поки що не дуже працює, як на мене.

– Як Ви вважаєте, досвід якої країни у боротьбі з насильством, можна та можливо впровадити в Україні?

– Ніколи не має однакового досвіду, завжди є специфіка. Я можу сказати про успішні досвіди, які мені подобаються і які я хочу, щоб поширювалися. Наприклад, мені дуже подобається Швеція, Німеччина.

У нас також таке має бути, щоб люди не соромились і не вважали ганебним звертатись до поліції. Має мінятися ставлення до цієї проблеми – якщо я підозрюю, що відбувається насильство, то треба викликати поліцію. Якщо я помиляюся і люди просто гучно займались сексом, то супер, ми їх потім привітаємо і вибачимося. Як на мене, будь-які дії мають бути застосовані, щоб стати на заваді насильству. Навіть якщо спочатку не будемо розуміти усе, ми повинні звертатися до людей. Насильство – це ж не індивідуальна проблема, це вірусна штука. І ми маємо з цим боротися, як з пандемією.

А у цих країнах розроблені  різноманітні програми з  протидії насильству, у них дуже багато програм, вони дуже багато працюють в школах. У нас зараз теж починають над цим працювати.

Наприклад, нещодавно були прийняті доповнення в Закон «Про освіту», зараз багато говориться про недопустимість булінгу в школах. Ми проводимо ще більше роз’яснювальних робіт, ми йдемо вперед, тому що наш європейський поступ не може бути вибірковим.

Ми не можемо йти шляхом заохочування насильства або прощання насильства, або зажмурюванням очей щодо насильства. А ми можемо протидіяти. Як приклад, я часто питаю «Чому у нас так сміття багато, так брудно?», а мені відповідають, що у нас культура така. Неправда. Я чітко знаю, що ці самі люди, які тут зараз ходять і смітять, якщо вони їдуть десь в Європу або в Сінгапур, вони ніколи в житті не будуть там смітити, тому що чітко знають, що будуть покарані. Так має працювати і тут.

Чи є в українському суспільстві стигматизація теми насильства?

– Стигматизація є. Повертаючись до гендерних стереотипів, чоловік має бути головою у сім’ї, правда? У нас дуже карають тих, хто не відповідає цим уявленням про «справжнього» чоловіка – кажуть, тряпки, фемінні чоловіки, підкаблучники…і тому чоловіки, які чинять насильство, вони ніби підтримують, вони є в цих гендерних рамках чоловіка сильного, чоловік який може зірватися, таке інше.

Чому, на Ваш погляд, багато жінок виправдовують агресорів?

– Вони не виправдовують… По-перше, я є категоричною противницею теорії віктимізації. Ніякої відповідальності на скривдженій людині! Вона ресурсно часто себе не може відстояти, в психології є поняття «Синдром набутої безпорадності», коли людина не має ресурсів вийти із ситуації насильства. Дуже багато жінок починають звертатися по допомогу, консультуватися, коли їх діти підростають і кажуть «Або ти ідеш щось з цим робить, або я його вб’ю», тож для того, щоб дитина не пішла в тюрму, ці жінки починають протидіяти насильству.

У них немає ресурсу, і, на жаль, немає такої системи, щоб вона могла піти, а її підтримали. Знаєте, якби в мене був ресурс, я б флаєра з телефонами гарячих ліній і повністю алгоритмом, що робити в ситуації насильства, з літаків розсипала, бо скривджені жінки часто потребують хоча б інформації. Але є ще й інші проблеми.

Ми можемо прописати телефони гарячих ліній, ми можемо прописати адреси соціальних служб і поліції, але якщо жінка, наприклад, викликає поліцію, вона, по-перше, не завжди приїжджає (бо кажуть, то ваші проблеми – самі вирішуйте), але коли є поліцейський, який ще каже: «Я б тобі і не так дав», то тут уже виникає питання.

Ми маємо чітко моніторити такі ситуації і цей Закон нам допоможе. Ті уповноважені люди, які отримують, ну прямо кажучи, заробітню платню з наших податків, зобов’язані вставати на заваді насильству. Що таке насильство? По-перше, насильство – це будь-яка умисна дія, яка спричиняє шкоду, яка приводить до порушення прав людини і завжди кривдник має перевагу сил над скривдженою людиною. Якщо це є, то треба чітко цьому протидіяти. Тому що це є порушення прав людини. У мене у цьому плані нема таких «А може там трошечки, а може…». Ну не буває такого, що «трошки вагітна» і «ледь розіп’ятий», ну не існує такого.

А чому тоді виникає віктімблеймінг?

– Легше звинуватити жертву, вона сама напросилася. Ось дивіться, така ситуація. Діалог із чоловіком:

« – Нащо Ви побили свою жінку?

– Ну ось я прийшов додому, вона мені зузузузу

– Ну вона зузузузу, але ви ж її побили, жорстоко побили!

– Ну мене начальниця/начальник  довела/в д о цього…

– Ну Ви ж начальницю/ка  не побили, ви йшли по вулиці, теж нікого не побили, але ви прийшли додому і скривдили людину, яка слабша вас, яка залежна від вас »

Тому що, коли кажуть що кривдник сильніший за жертву, це не завжди фізично. Скривджена людина може бути залежна фінансово, вона боїться за дітей, вона так само є в такому положенні. Чому виникає? Тому що треба когось звинуватити у цьому злочині. Треба виправдати себе.

– А коли звинувачує суспільство?

– Суспільство – це хто? Це живі люди Я зустрічала людей, які були прибічниками теорії віктимізації, вони казали, що жертва сама винна. Я категорична противниця цього. Категорична. Тому що  не може скривджена людина бути винною в чомусь. Поставте в центр уваги кривдника і подивіться, що і чому так відбувається.

А як боротися із звинуваченням осіб, які зазнали насильства?

– Розказувати треба! Повсюди розказувати. Аксіомно! Безальтернативно – насильству виправдання немає. Вина – на кривднику завжди. Агов, чоловіче, стоп!

І якщо люди табуюватимуть насильство, не сприйматимуть його на рівні цінностей, то не доведеться наводити страшних цифр скалічених, зґвалтованих, вбитих. Маю надію.


Матеріал підготовлений за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні в рамках проекту Школа аналітично-розслідувальної журналістики. Думка авторів може не співпадати з позицією Посольства.

Автори: Христина Бут

Попередня публікація

«ОСТАННІЙ РЕЙС»

Наступна публікація

В своей семье - одна за всех

admin