Блоги

ЗАДЯКУЮ

Скільки я коштую? Ось одне з головних питань, яким ми, артистки та люди творчих професій, звикли перейматись.

Трагікомедія
Дійові особи:
Наташа Целюба (radio_surrealism, Q_rators) – мисткиня, кураторка, дизайнерка, режисерка.
Роман Ліньков (
Perfsect) – музикант, письменник, митець.
Гроші – гроші.

Народження Монстра

Горобці літають, корупціонери/ки пилять, організатори/ки продають квитки, артисти/ки – працюють за “дякую”.

Якось ми з Наталкою гуляли вулицями рідного Запоріжжя, обговорювали черговий опен кол і… засумували. Ми знову зіткнулися зі старою ситуацією: інституція хоче бачити щось нове, свіже, експериментальне, революційне, соціальне тощо, але не має грошей навіть на якісь побутові витрати артиста/ки. Квитки та харчування – все за власні кошти. Про гонорар навіть не йде мова. І ситуація ця вже стала типовою та звичною: організатор/ки пропонують приїхати та зробити свою справу за надання майданчика. Ось тобі майданчик, ти ж музикант (наприклад), що тобі ще треба?!
Ми почали пригадувати схожі прецеденти, коли нам пропонували виконати якусь роботу не за гроші, а за “смаколики”. Випадків виявилось багато:

6

Мейкін оф, 2019, Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Ти ж художниця? – О, а намалюй мені … . А тобі за це буде запис у портфоліо!
О, ти ж музикант? А приїзди на наш фестиваль, тільки ми не можемо дати гонорар і відшкодувати проїзд. Але ти будеш на афіші, і ми тобі надамо майданчик!
Ти ж дизайнерка? А зроби нам логотип!
Ти ж фотограф? А познімай наш івент! За спасибі, за можливість працювати на нас безкоштовно, адже це все, що потрібно артисту/художниці для щастя, сплати рахунків і їжі на столі.

Воно виходить і смішно, та й водночас сумно, адже все це утворює депресивне замкнуте коло експлуатації, в якому одні погоджуються на безоплатну працю, тому що “краще так, аніж взагалі ніяк”, і побічно впливають на підхід деяких організаторів/ок та інституцій (навіщо комусь платити, якщо звикли до тих, кому платити не треба?), а інші отримують безкоштовні результати чиєїсь праці. Історія стара, але жива як ніколи.

Ми сміялися та злилися водночас – і так народився наш проєкт із назвою “Скільки я коштую?” – проєкт про те, скільки взагалі може коштувати нутро людини, яка намагається займатися творчістю, але дуже часто отримує символічну платню у вигляді подяки. Ми нарахували величезну кількість “спасибі” та “дякую” в наших портфоліо й запитали себе, а чи можна взагалі конвертувати всі ці подяки в якісь матеріальні блага. Чи можна бодай один день прожити за “дякую”?

Наш Маніфест

Скільки я коштую? Ось одне з головних питань, яким ми, артисти/ки та люди творчих професій, звикли перейматись. Проте сумна реальність вітчизняного ринку і частково ментальності не особливо напружує себе цим питанням у контексті оплати праці артиста або артистки. Ми маніфестуємо просту істину: за працю треба платити! Ми систематично стикаємося з пропозиціями відіграти концерт, намалювати обкладинку або зняти/відредагувати матеріал за “дякую”, омріяне місце в титрах або за порожні балачки про працю заради чиєїсь ідеї чи світлого майбутнього.

ів

Намальовані та розклеєні нами плакати, 2019, Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Ми говоримо тверде ні експлуатації.
За працю треба платити, витрати треба повертати.

Художник сам обирає, голодувати чи ні.
Справжній менеджер має бути голодним!
Артдиректор/ка повинна працювати за дякую і за згадку в афіші!
Організатор/ка
зможе вказати свій івент у портфоліо!


У рамках цього проєкту ми хочемо підняти проблему, яка є невід’ємною частиною нашої реальності, звернутися до людей творчих професій, а також до тих, хто звикли користуватися безкоштовно чиїмись послугами, обіцяючи золоті гори в майбутньому, або ж міркуючи про ідейне мистецтво і “продажність”.
А ще буває, що будь-яка згадка митця або мисткині про гроші/гонорар у художній тусовці сприймається з подивом і навіть осудом, мовляв, що, гроші, ти що, не ідейно страждаєш?

Маючи на руках цей маніфест, ми вирішили подати його у вигляді аудіовізуального перформансу й почали шукати шляхи реалізації ідеї в Україні та поза її межами.

Монстр на виїзді

Словацька резиденція Nastupiste 1-12, куди ми подались восени 2018-го року, забажала бачити нас у травні 2019-го року в місті Топольчани. Вони надали нам можливість реалізувати проєкт “Скільки я коштую?” – два тижні в невеликому містечку, яке колись було відоме завдяки місцевому пиву.
Ми за Наталкою накупили цигарок і локшини та вирушили на Захід вивчати місцевий контекст і підкорювати словацьку артсцену.

До нашого плану входило:

– дізнатись більше про ситуацію з оплатою творчої праці в Словаччині;
– поділитись власним досвідом із місцевими колегами та колежанками;
– зробити коротку документальну стрічку про життя за дякую;
– зробити аудіовізуальний перформанс;
– не зафейлитись на будь-якому з вищевказаних пунктів.

Задля більш глибокого занурення в проблематику нашого топіку ми залучили до участі нашу колежанку з Парижу – Анну Тен, кураторку, мисткиню, активістку.

Монтаж виставки, 2019, Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Монтаж виставки, 2019, Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Отже, ми за Наталкою прибули в Топольчани й відразу ж заходились боротися з прокрастинацією та знімати матеріал для нашого проєкту.
Одним із головних пунктів було зняти відео, яке б задокументувало, як ми намагаємося прожити бодай день за дякую. Наталка взяла телефон і стала операторкою, а я почав чіплятися до людей, пояснюючи їм ламаною словацькою, що ми артисти з України, з якими часто розраховувались за працю подяками. Їх накопичилось багато і, мовляв, чи можна у вас придбати щось за спасибі.

Подивитися відео можна тут.

Взагалі нам здалося, що у Словаччині, в принципі, можна проїхатись, поїсти та випити кави за дякую, а люди тут якось тепло та з гумором ставляться до такого експерименту. Але це не точно, адже нам потім повідомили, що насправді нам дуже пощастило і ми не потрапили в халепу. Адже не все так лампово, як нам здалося. Кому вірити, ми не знаємо, саме тому експеримент не завершено. Треба ще розбиратись.

П’ємо за кохання, багатство і славу , 2019 Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

П’ємо за кохання, багатство і славу , 2019 Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Також у рамках нашого дослідження ми зустрілись із місцевим архітектором і художником, який після наших запитань мав дуже здивований вигляд, розводив руками й говорив, що все це далеко від нього. Жодного разу за все його життя (а йому десь 65 років) він узагалі не стикався з відмовами, а також завжди отримував гроші за свої проєкти. Ми дивилися на нього, він – на нас. Ми намагалися порозумітись, але говорили різними мовами.

Завдяки дещо поверховій організації з боку приймаючої сторони, поспілкуватися з більшою кількістю словацьких мисткинь і митців нам, на жаль, не вдалось.

Наприкінці резиденції нам треба було явити світові заявленого монстра несправедливої оплати праці. За день до перформансу ми увімкнули в підземці запрошення на наш івент – ембіентний трек, поверх якого Наталка наговорила “Скільки я коштую, мамо?”, “Ако моя ціна, матка?” та “How much do I cost?”. Трек лунав увесь день і закликав усіх перехожих замислитися над ціною – їхньою, нашою, спільною. Люди щось собі там думали, зупинялись, але не наважувались запитати. Хтось лише написав на афіші, що ціна нам – $10. Дяка!

2Прийшов час “Задякую”. Галерея знаходиться в підземному переході. Ми поставили столи та накрили їх бордовими скатертинами. Це був наш “фуршет” прямо в підземці – фуршет тих, хто працює за дякую. Кришталевий посуд пропонував усім охочим скуштувати делікатеси від артисток: локшину, цукор та воду у фужерах – символи того, що “митець має голодувати та страждати”.

Презентувавши дві документальні стрічки, присвячені дню за “дякую” та відмовам, ми вступили у полеміку з нашою кураторкою та різними місцевими перформер та перформерками, які прийшли на наш івент і не зрозуміли, чому все так. Тоді ми знову переконались у тому, що місцеві не дуже розуміють ситуацію, коли хтось не платить артисту чи артистці.
Інсталяція, обід художни_ці, які працюють за дякую, 2019 Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Інсталяція, обід художни_ці, які працюють за дякую, 2019 Nastupiste 1-12, Топольчани, Словаччина

Ми заспівали їм наш маніфест – десятихвилинний техно-реп із короткими та влучними, наче срібні кулі, рефренами про те, що артистці треба платити, а от організаторка та артменеджерка клубу можуть голодувати, якщо вони “тру”.
Наталка розкидала купюри з нашими обличчями та словом “Дякую” різними мовами – валюта тих, кому кажуть “спасибі” замість грошей.
У нас залишилися локшина, чай, цукор, і ми вирушили додому, аби нести Маніфест у маси.

 

Валюта “дякую”, ілюстрація Целюби Н.

Валюта “дякую”, ілюстрація Наталії Целюби

Це цікаво знати

Звичайно ж, є у світі артисти й артистки, чиї висловлювання так чи інакше ідейно перетинаються з нашим проєктом. До того ж, ми відкриті до комунікації, обміну досвідом і шукаємо різних митців та мисткинь зі схожими поглядами, концептами й історіями, якими вони воліють поділитись.

Тому пропонуємо невеликий список проєктів, концепти яких, на нашу думку, суміжні з нашим. 

1. Гепенінг Валентини Петрової “Стильна та вишукана вечеря зі зразками кращих страв елітних ресторацій світу з розкішним сервіруванням за доступною ціною”
Ще 2016-го року Валентина Петрова (українська художниця та анархофеміністка) зробила у Києві інтерактивну інсталяцію, в рамках якої мисткиня презентувала вишукані ресторанні страви, виготовлені з пережованого нею хліба та харчових барвників, які вона пропонувала скуштувати всім охочим.
Детальніше про інсталяцію
тут і ще тут.

2. “12-часовой рабочий день” (12-годинний робочий день) від швацького кооперативу “Швемы” (2016 – 2017)

Швейный кооператив “Швемы” (художниці, що об’єднались у швацький колектив, Київ, Санкт-Петербург) має у своєму арсеналі 12-годинний перформанс, у рамках якого художниці проживають реальний робочий день швачок, працюючи над одним виробом, наче на конвеєрі, – із 15 хвилинами обідньої перерви, трьома походами в туалет та балачками, які стосуються лише праці.
Детальніше
тут.

3. “We Hope You Will Apply Again” від Техно-Поезії (2019)

Запальна та дуже життєва пісня про реалії артисток, грошей, проєктів та грантів.
Інжой!
https://www.youtube.com/watch?v=BtF4BnqOyqs

4. “Я работаю художником” (Я працюю художником) від United Artists (2017)

Ще одна до болю близька пісня про це. Та й узагалі всі п’ять треків загадкового проєкту United Artists стосуються насиченого грошима та світлим майбутнім життя художників і художниць. Детальніше тут.

5. “Відмова” від Анни Тен і Наталки Целюби (2019)

Деякі відмови від інституцій тощо бувають дуже болісними через їхню грубість, тупість, неадекватність або ж узагалі тотальний ігнор. Звичайно, все це не додає сил, а лише забирає час та енергію. Не кажучи вже про етичний момент, якого деякі представники й представниці музеїв, галерей та інших локацій просто не дотримуються. Тому Анна й Наталка вирішили висвітлити цей бік взаємодії та відрефлексувати, що коїться з митцями і мисткинями, коли вони отримують чергову відмову.
Наразі проєкт у стадії постпродакшену. Про деталі проєкту, де й коли можна буде подивитись/взяти участь, – питати напряму в
Наталки та Анни.


Написати цей матеріал нам запропонував Сашко Протяг (ТворчСхід)

Стаття створена за підтримки УКФ

У цьому матеріалі ми висвітлюємо винятково власні враження та власний досвід взаємодії з українськими та словацькими інституціями, артистами й артистками, пересічними громадянами та громадянками, флорою та фауною.


Автори: Роман Ліньков, Наташа Целюба

 

8

Попередня публікація

Кубок України 2019 з українського рукопашу «Спас» пам‘яті Н.І. Махна

Наступна публікація

В Запоріжжі відбувся тренінг з гендерно-чутливої журналістики

Сапронова Катерина