Інтерв’ю

Чим мотивують себе люди з інвалідністю та як досягають успіху: Інтерв’ю з першокурсницею Єлизаветою Нечипуренко

 

Серед нас багато людей з особливими потребами, які так само, як і ми, працюють, навчаються та  активно проявляють себе. Через  що проходять та як, все ж таки, досягають успіху? Поговоримо з  першокурсницею факультету журналістики Запорізького національного університету – Єлизаветою Нечипуренко, яка на власному прикладі показує усім, що інвалідність – це не кара і не кайдани, які забороняють жити нормальним життям.  

Чи давно ти не бачиш? Як складно тобі було навчатися жити ось так?

Я народилася незрячою. Мені не складно, бо я виростала і виховувалася у звичайних умовах. Потім навчалася в інтернаті «Орієнтир» для незрячих і слабозорих. Звідти навички самостійності. Потім з’явилося програмне забезпечення (озвучка, яка читає тексти навіть із паперових книг, звичайна клавіатура, яку я знаю напам’ять). Я пишу і твори, і вірші, і перекладаю і редагую чужі твори. З цим проблем не виникає. Єдине, з чим я маю проблеми, — це орієнтування, тобто мені потрібно, щоб мене скрізь водили. А, ще одна проблема — це ставлення до мене.  З самого дитинства мені потрібно було всім доводити, що я такий самий член суспільства, як і вони. Тобто, звичайно діти добре вчаться, або там беруть участь у конкурсах і цього достатньо. А мені, для того, щоб мене поважали, треба було все й одразу. Я і співала, і писала вірші, і майструвала, і з дітьми сиділа, і вчилася добре, і трохи була репетитором з української мови. Так само і в університеті. Буває, що хтось з однокурсників, або й інших людей звертається до мене так м’яко, як до дитинки, хоча я старша за всіх на курсі, і часто пояснюю, що цього робити не треба, що зі мною можна спілкуватися на рівних умовах, що я незряча, а не безглузда.

Як вважаєш, чому суспільство так реагує на людей з особливими потребами?

Бо люди просто не знають, як себе поводити. У нас чомусь існує думка, що незрячий обов’язково має проблеми з головою. Суспільству варто просто якось донести, що ми такі ж самі люди, як і вони. Коли до нас у школу перевелася маленька дівчинка, яка не могла ходити та розмовляти, я теж не знала, як бути, бо боялася її якось образити, тому питала поради у викладачів. Але виявилося, що з нею так само можна класно проводити час.

Чи були у тебе труднощі в житті? Чим ти себе мотивувала?

Та постійно. У мене була проблема з мотивуванням себе. Я робила щось, була активною, щоб вижити, щоб бути помітною, щоб мати повагу інших. Але були й інші проблеми. Деякі дівчата з інтернату мене постійно били й ображали за те, що я розмовляю українською. Потім у мене з’явився хлопець, який витягнув мене з такого стану і далі постійно допомагає мені, доводить, що мені є куди рухатися, що моя мета чогось варта, що в мене все вийде. Я зараз тільки починаю вчитися мотивувати й цінувати себе.

Як ти взагалі зрозуміла, що хочеш стати журналісткою? Чому обрала саме цей фах?

Це те, що найбільш мені доступне. У мене не склалося з математикою, тому я обирала між білорусистикою, українською філологією, психологією та журналістикою. На білорусистику й українську філологію хотіла найбільше, бо я дуже люблю мову українську і білоруську і все, що з ними пов’язано. Але специфіка навчання не для мого зору, як би я не хотіла. На психології я б не витримала, бо мені всі і так вимовляються, а я кожну історію, кожну ситуацію сприймаю друже сильно і важко відпускаю, хвилююся потім. Залишалася журналістика. Я хочу бути корисною для України та Білорусі і водночас працювати з текстами. Тому я і вибрала журналістику. Я маю мету поширювати українську дитячу літературу, можливо навіть свої твори. Мабуть, тому і журналістика.  Ми – влада, ми – приклад, ми інформаційно захищаємо Україну. Не можу захищати Україну у війську (а мені дуже б хотілося) — значить буду інформаційно.

Чи не складно тобі зараз в умовах дистанційного навчання?

Ні фізично не складно, бо є озвучка, є всі умови. Я і так постійно з телефону пишу, читаю, тому в цьому плані майже нічого не змінилося. Але мені більше подобається очне навчання, бо я не можу без спілкування. Це дуже складно. Немає можливості ні надвір вийти, ні порозмовляти, ні запитання зайве поставити після пари, чи там привітатися з кимось. Немає такого руху. Сидиш собі і все. А я до такого не звикла.

Як ти знайшла любов до поезії? З чого починала? 

Ми перейшли до п’ятого класу. Це був 2013-14 рік. У мене була вчителька української мови, яка надихнула мене любити Україну, перейти на українську мову спілкування, писати вірші, шанувати свою мову, культуру, історію. Перший вірш я написала під час Революції Гідности. Це був вірш про Україну. Вчителька мене підтримала, дала мені напрям розвитку, просувала на різні конкурси. Ну а мені сподобалося це робити. Раніше я переживала все дуже гостро, хвилювалася через кожну подію, а потім помітила, що з віршами й творами переживати це набагато легше. Раніше я писала патріотичні вірші, але зараз з’явилося багато ліричних ще й де-які з них білоруською.

Наостанок, дай, будь ласка, поради студентам, які теж мають проблеми зі здоров’ям та опускають руки. Як не втратити віру у власні сили?

 Спершу потрібно зрозуміти, що це ваше життя і за вас його ніхто жити не буде! Тобто, якби я сиділа зараз, нічого не робила і казала, що я незряча тому я не буду ні посилки на фронт збирати, ні творчістю займатись, ні вірші писати, нічого, то я б тут сиділа зараз на рівні розвитку 3- 7-річної дитини. Спочатку треба зрозуміти, що насправді дочекатися допомоги в цьому світі дуже тяжко, якщо ти сам нічого не робиш, нічого не хочеш і чекаєш, поки за тебе прийдуть хтось, щось зробить. Потрібно вірити в себе, а якщо не виходить можна, в будь-якому разі, знайти собі друзів, які допоможуть тобі, які в будь-якому разі будуть підтримувати тебе, на яких можна сподіватися. Тому що підтримка для людей з особливими потребами, у яких є проблеми, дуже багато чого визначає. Потрібно щоби була підтримка! Потрібно знаходити собі заняття і знаходити собі рід діяльності в якому буде комфортно, зручно. Наприклад, у незрячих є осередки певні, де вони твори свої викладають, де вони розповідають про себе іншим і в проєктах  різних беруть участь. Це їм подобається.  Там вони реалізуються, соціалізуються. Ось тому потрібно шукати осередки  таких самих людей, як ви; потрібно творчо реалізовуватись, а якщо творчо не виходить, то треба робити те що виходить. Треба, щоб вас помічали й треба самому для цього щось робити.

Тому що треба розуміти, спочатку що за вас цього ніхто робити не буде і допомагати теж. Якщо не попросите, якщо дуже не попросите, якщо люди будуть бачити, що ви активні, що ви такий скрізь, кругом, що…  Не завжди звичайно, але часто люди допомагають тільки тому що, відчувають що ви можете бути їм корисні. От і все. А так щоб допомагати просто так, звичайно, але я думаю що воно і набридає людям часто. От, наприклад водити мене, це хто може? Тільки мій хлопець постійно, то допомагає мені, то ще щось, або мої близькі. Але всім набридає постійно допомагати, тому ось така ситуація і складається. Якщо всі будуть бачити, що ви не активний то всі скоро вже забудуть про вас і допомоги не буде звідки чекати. Тому найголовніше треба бути активними та розуміти, що ваше життя знаходиться у ваших руках. І те що ви маєте деякі проблеми зі здоров’ям – не значить що ви не можете нічого робити.

інтерв’ю підготувала Анжеліка Заставенко

 

 

Попередня публікація

Фредрік Бакман: хто він, і чому його книжки популярні в усьому світі?

Наступна публікація

Психологічний аб’юз: підліткова вигадка чи глобальна проблема сучасного суспільства?

Логвиненко Наталья