Мабуть, я ще довго буду пам’ятати той день, коли мені довелося бувати у маршрутці, набитої людьми. Як людина з маленького міста, я зовсім такого жаху й не знаю. Та й взагалі для мене забита маршрутка це щось «страшне та велике». Це було у лютому. Я разом з дівчатами (Оля, Аня та Лера) відвідала святкове дійство біля Запорізького дубу. Все було досить традиційно (Масляну святкували) – концерт , народні пісні, млинці з творогом, якась ще вистава…Сказати одним словом – культурно-розважальна програма. Спасибі й козакам зі «Спасу», які організували цей захід. Але щось я відійшла від теми. Розповісти ж хотіла про маршрутку.
І тут усе розпочалося… Набилося нас чоловік з п’ятдесят. Розумієте? П’ятдесят чоловік у той невеличкий «спринт»! Я думаю, пояснювати не потрібно що то за маршрутка. Сподіваюсь, кожен мешканець великого міста зрозуміє мене. І ось ми вже в маршрутці, хоча це дуже гучно сказано. Сиділи ми (красиві, маленькі дівчата з журфаку) на голові у водія, спираючись у лобове скло. Хоча, Леру та Аню взагалі практично не бачила, а Оля була найближче до водія (мабуть, сподобався). Дійсно, я вважала, що переламає нас з усіх сторін. Не дихнути, не повернутися і навіть слова не сказати. Хоча, ні! Брешу, вибачайте. Ось тут я говорила більше за всіх. Але навіть не згадаю, про що ми спілкувалися. Пам’ятаю, що сміялися, так, сміялися. І мабуть, звісно ж з мене.
І знову повернуся до цього питання: п’ятдесят людей і ніхто не виходить… По необережності звернулася до Олі, говорячи що вийдуть всі на її зупинці або десь там поблизу. І що ви думаєте? Та воно й ж було. А ми їдемо, і не видно куди їдемо, де їдемо, і чи довго ще їхати. А ми їхали… А ця добра людина (водій) ще на зупинках зупиняється і народ підбирає. Ось тут також історія була. Стоїмо без пам’яті, гумору, та й частини розуму, а тут ззаду голос: «Пройдіть вперед!». Ну і я, як людина, котра не вміє мовчати, чи просто не хоче цього робити (ну це зараз не важливо) культурно відповіла: «Куди? Людям на голову?». А вони мені, наглі люди, відповідають: «На дві»…І їй Богу, якщо б не Оля, відповіла би я їй так красномовно, такою літературною мовою, якої вона у житті не чула. Але Оля, увесь кайф обламала (вибачайте за суржик).
І так воно їхалось далі. Пам’ятаю: Лера найперша знайшла вільне місце та спокійно сиділа, дивлячись у вікно; потім Оля, Аня… Але буду егоїстом і скажу, що найбільше мені сподобався той момент, коли перед нашою зупинкою я все ж дійшла до цього священного місця, де люди сиділи та спокійно дивилися на нас, тих хто «обнімався» з водієм. І тут вже Лера: «Даша, наступна наша».
Ми вийшли з маршрутки, вийшли та вдихнули це свіже повітря, згадали що живі, що при пам’яті та розумі…І радість охопила нас, така радість, що землю цілували б, якщо не брудно було б.
P.S. Мої любі, не ображайтесь за помилки. З повагою Дашка Зирянова
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Даша Зырянова
