Зовсім недавно я дізналася, що біля другого корпусу Запорізького національного університету є Алея журналістів. Подивившись на неї, я побачила чисто прибрану клумбу, біля якої є три великі камені і крокуси, які в'януть, і гарні зелені ялиночки. На дворі весна, а ці квіточки в'януть, навіть сонечко і тепло не допомагають квітам жити.
Ось стою я і дивлюсь на ці квіти. Думаю… Думаю…І чогось так сумно стало на душі. Чогось одразу пригадала журналістів.
Скільки змісту вкладено в це слово. Журналіст-це людина, яка вибрала складну і надто потрібну професію. А скільки їх є і було! Ох, скільки їх загинуло! Чогось згадую Лістьєва, який загинув внаслідок благих ідей. Хотів створити шромадське телебачення, щоб не було реклами. Це один з яскравих прикладів видатного журналіста, який піклувався про всіх.А скільки ще їх загинуло! Скільки пішло з цього життя через те, що хотіли донести правду, істину до людей.
Важка ця праця, яку ми обрали. Багато часу, зусиль, думок, переживаь та сили вкладено в дану роботу. А для чого? А все для того, щоб правдиву донести інформацію до людей.
Так ось, дивлячись на ті крокуси, я розумію, що вони немов ті журналісти, прориваються крізь товстий шар бруду, йдуть вперед, не зупиняючись. І навіть, якщо важко, складно, то знають, що ця праця життєвонеобхідна, навіть ціною власного життя. І не дивлячись на всі обставини і перешкоди ці крокуси-журналісти йдуть вперед!
Я задумалася над нашою професією, відрікатися від неї не виникло бажання. Недарма ж наші брати загинули. Не для того, щоб ми забоялись, а для того, щоб були ще рішучіші.
Біля мене проходять двоє дівчаток, весело балакаючи про щось своє, незрозуміле мені, яскраво світить сонечко і треба йти на пари. Але про крокуси, як символ журналістської праці, я не перестаю думати. Ост підходжу до аудиторії, зустрічаю друзів, і ми йдемо до нашої аудиторії…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Ксения Дьячкова
