«Кожна людина безповоротно загублена у собі»
Ф. Кафка
Самотність людини у світі абсурду
Тема внутрішнього світу людини ніколи не згасне на горизонті літературних шедеврів, бо поки є людина, буде цікавою і її душа. Багато творів, які були широко визнані й актуальні нині, письменники наділяли основною ідеєю, загалом завжди абсурдною та критичною – темою людини. Це був і Достоєвський з його відомим романом «Злочин і кара», був і Гоголь зі своєю «Шинеллю». Також проблема людської душі захопила творчість класиків Лермонтова і Пушкіна, тощо. Головне те, що кожний письменник, який має власний погляд на життя, по-різному висував серйозну тему на світове обговорювання.
Проблема «маленької людини» була не тільки за часів розквіту світової літератури, але широко актуальна й зараз. Можливо тому, що ми дедалі частіше бачимо себе прототипами творів, і помічаємо реальні картини нашого життя на сторінках.
Одним із яскравих прикладів загубленої у собі людини, є повість Миколи Гоголя «Шинель». Головний герой, Акакій Акакійович, був майже посміховиськом, якого письменник абсурдно висміяв у творі. Та попри все, його, на мою думку, було все ж таки жаль. «Ніяке» життя у огидних умовах, психологічний розлад, жахливе ставлення. Хіба цього замало для помсти, яку він зробив наприкінці? Маленька людина, як Акакій Акакійович – самотня особа не тільки у світі абсурду, але й у своїй душі, якій, мабуть, з народження судилося занепасти у безодню.
Темою глибокої самотності цікавився й найгеніальніший класик всіх епох – Олександр Сергійович Пушкін. Його вірші вже на початку читання приховують, якусь своєрідну оману душевного занепаду.
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу и проклинаю,
И горько жалуюсь, и горько слезы лью,
Но строк печальных не смываю.
Цікаво, за що і саме що стало причиною такого відчуженого ставлення у письменника до свого життя? Якщо емоційно глибоко поринути у творчість Пушкіна, можливо, і його треба назвати «загубленою у собі людиною».
Ще один особливий та своєрідний приклад «невидимої» людини – це Квазімодо. Напевне, ви відразу ж уявляєте огидного та бридкого чоловіка, але й самі, можливо, ніколи не матимете такої чистої, незіпсованої життям, душі. Квазімодо має свій окремий та прихований від інших світ – світ, де він може мріяти, відчувати, посміхатися душею. Це абсолютний антипод тому місцю буття, де герой народився і живе у творі. Замкнутість – головна проблема Квазімодо. Я розумію його, бо такій людині, яка має надзвичайно добре серце, дуже важко бути з-поміж черствих егоїстів.
Цей список загублених у собі героїв, можна ще довго продовжувати, та чи слід це робити? Скільки б не сколихували цю одвічну проблему письменники, критики і звичайні люди, типу мене, вона завжди залишиться проблемою. А мені дійсно приємно усвідомлювати, що і я змогла внести свою особисту думку у цю складну, незрозумілу життю, дилему. Хай це буде моїм маленьким вкладом, який, можливо, ще знаходиться у підніжжя гори, але він буде реальним на папері, свідомим у житті.
Роблячи висновок, можу цілком усвідомлено підтвердити слова Кафки: «Кожна людина безповоротно загублена у собі». Й зовсім однаково, чи це світовий класик, чи звичайнісінька людина. Скажете, ми не маємо нічого спільного з генієм, який має масштабно визнане ім’я. Ми маємо душу, і хоча вона значно відрізняється одна від одної, але відчувати може однакого для всіх. Душа споріднює нас зі стражданнями того, вже вкотре згадуваного, Пушкіна, Гоголя, Гюго. Нажаль, кожна людина у цьому, сповненому розчарувань, світі може потрапити у полон самотності. Та визволити душу із безодні вдається не кожному. Хтось виривається з прірви, а хтось назавжди потрапляє у загублений внутрішній світ самого себе.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Екатерина Астион
