Квіти… Для когось вони – саме життя. Для когось – констатація смерті. А для мене… це просто частина природи. Мабуть, її найкраща мовчазна частина, яка так гарно промовляє до усього людства, так красномовно… так невимушено.
Як усе живе на цій планеті, квіти відмирають. Недовго вони радують нас своїми яскравими, неповторними фарбами.
Не знаю, які емоції вони викликають в мене, що про них розповісти. Адже вони самі про себе говорять своєю особливою німою мовою.
Так само, як і крокуси, що розквітли на Алеї журналістів. Вони ознаменували прихід весни. Але… зима ще не повністю передала свої права в руки зеленої меншої сестри. І крокуси замерзли, приречено похиливши голову. Недовго вони гойдалися на ще холодному весінньому вітерці. Вони тепер лежать, не підіймають свою квіт-голову, не радують чиєїсь чутливої душі, не зігріють чиюсь холодне серце.
Але таке трапляється. Так само і в житті людини, яке сповнене злетів та падінь. Та іноді достатньо просто зігріти теплим словом, пробачити, зрозуміти та відпустити… людину, ситуацію, думки.
І все ж таки… що ще можно сказати про ці крокуси? Такі насичено синьо-фіолетові… здавалось, вони – це сила весни, її могутність. Але як вони легко здалися у полон морозного холоду… Безвихідь… Печаль… Зима, яка занадто затягнулася…
Мабуть, вони вже не дочекаються теплої, привітної весни…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Дарья Таранец
