Люди розучилися любити. Люди навчилися заробляти гроші, купувати красиві і непотрібні речі, вбивати час, вести блоги, завантажувати нетрадиційне порно, тиснути один одному руки, лицемірити, харчуватися фастфудом, яскраво одягатися і ходити без головних уборів. Люди навчилися випивати, говорити ні про що, зображати історії з ідіотських фільмів, робити аборти, не виконувати обіцянки, забувати, щиро брехати, заводити котів чи собак, міняти номери телефонів, бути успішними і бути невдахами.
Але найсмішніше, що проблема зовсім не в цьому.
Головна проблема в тому, що люди розучилися любити.
У цьому жорстокому світі, який щоденно розпадається на все більшу кількість частинок, так не вистачає справжніх, щирих почуттів.
Аж раптом: «Чому являєшься мені у сні?…»
Рядки ніби пробуджують від летаргічного сну, лікують від пандемії апатії та байдужості, вдихають нове життя у давно непритомний труп людства.
«Не боюсь я ні бога, ні біса,
Маю серця гіпотеку чисту..»
І в грудях вже щось рухається від пізнання сили справжніх почуттів, від розуміння того, що коханню однаково до будь-яких сил і обставин, що лише воно підноситься саме і підносить тебе вище, ніж ті сили собі навіть можуть уявити.
«Твої очі, як те море
Супокійне, світляне…»
Кохана людина – це Всесвіт, це та частинка Космосу, яка стала для тебе всім – морем, землею, водою, їжею, сном, щастям, горем, сміхом, сльозами, розвагами і справами. Коли почуття щире, то коханий усюди в твоїх думках. Навіть дивно, як в голові вистачає місця ще для чогось?!
«Що щастя? Се ж ілюзія,
Се привид, тінь, омана…
О ти, ілюзіє моя,
Зрадлива і кохана!»
Чи не парадокс це: віддаючись справжньому, щиром почуттю, поринаєш у світ ілюзій, у світ дурману і нездійсненних надій. Будь-яка мрія про щастя – це свого роду самообман. І найчастіше його породжує саме любов.
«Без тебе жить — безглуздий жарт,
І світ весь — порожнеча…»
Неможливо описати той пекучий, розриваючий на криваві шматки серце біль від того, що тебе не кохають. Чому у світі можливо таке: ти даєш пульсуючу, живу, теплу любов, а у відповідь – пустота бездонної діри, пустота очей і душі?!
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Щастя є. Воно простіше за просте – це чиєсь обличчя. І життя прекрасне тоді, коли ти знаєш, що чиїйсь щоці потрібен твій ніс.
Формула дуже проста – кохати і бути коханим. Це буває так рідко. Але так прекрасно.
І нічим не замінити ці «мурашки» і «метелики».
Вчіться кохати.
Більше для щастя нічого не потрібно.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Сиваш