Діагноз – байдужість. Ліки – любов.

Люди розучилися любити. Люди навчилися заробляти гроші, купувати красиві і непотрібні речі, вбивати час, вести блоги, завантажувати нетрадиційне порно, тиснути один одному руки, лицемірити, харчуватися фастфудом, яскраво одягатися і ходити без головних уборів. Люди навчилися випивати, говорити ні про що, зображати історії з ідіотських фільмів, робити аборти, не виконувати обіцянки, забувати, щиро брехати, заводити котів чи собак, міняти номери телефонів, бути успішними і бути невдахами.

Але найсмішніше, що проблема зовсім не в цьому.

Головна проблема в тому, що люди розучилися любити.

У цьому жорстокому світі, який щоденно розпадається на все більшу кількість частинок, так не вистачає справжніх, щирих почуттів.

Аж раптом: «Чому являєшься мені у сні?…»

Рядки ніби пробуджують від летаргічного сну, лікують від пандемії апатії та байдужості, вдихають нове життя у давно непритомний труп людства.

«Не боюсь я ні бога, ні біса,

Маю серця гіпотеку чисту..»

І в грудях вже щось рухається від пізнання сили справжніх почуттів, від розуміння того, що коханню однаково до будь-яких сил і обставин, що лише воно підноситься саме і підносить тебе вище, ніж ті сили собі навіть можуть уявити.

«Твої очі, як те море

Супокійне, світляне…»

Кохана людина – це Всесвіт, це та частинка Космосу, яка стала для тебе всім – морем, землею, водою, їжею, сном, щастям, горем, сміхом, сльозами, розвагами і справами. Коли почуття щире, то коханий усюди в твоїх думках. Навіть дивно, як в голові вистачає місця ще для чогось?!

«Що щастя? Се ж ілюзія,

Се привид, тінь, омана…

О ти, ілюзіє моя,

Зрадлива і кохана!»

Чи не парадокс це: віддаючись справжньому, щиром почуттю, поринаєш у світ ілюзій, у світ дурману і нездійсненних надій. Будь-яка мрія про щастя – це свого роду самообман. І найчастіше його породжує саме любов.

«Без тебе жить — безглуздий жарт,

І світ весь — порожнеча…»

Неможливо описати той пекучий, розриваючий на криваві шматки серце біль від того, що тебе не кохають. Чому у світі можливо таке: ти даєш пульсуючу, живу, теплу любов, а у відповідь – пустота бездонної діри, пустота очей і душі?!

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Щастя є. Воно простіше за просте – це чиєсь обличчя. І життя прекрасне тоді, коли ти знаєш, що чиїйсь щоці потрібен твій ніс.

Формула дуже проста – кохати і бути коханим. Це буває так рідко. Але так прекрасно.

І нічим не замінити ці «мурашки» і «метелики».

Вчіться кохати.

Більше для щастя нічого не потрібно.

Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Сиваш