Останнім часом серед української молоді набула популярності культура Хіккікоморі, яка прийшла до нас із Японії і являє собою відчуженість від соціуму. І поскільки Хіккі все частіше зустрічаються серед українців, не зайвим буде хоч хрохи дізнатися про їхній внутрішній стан та середовище існування.
Десь зо два роки тому я познайомилася з хлопцем, який, як виявилося, належить саме до цієї культури. Андрій розповів порталу «Пороги» про свої життєві принципи та особливості культури Хіккікоморі.
– Чому ти вирішив стати хіккі?
– Не можна вирішити одного дня стати хіккі: ти або хіккі, або ні. Це все одно, що дихати. Ніхто не запитує, чи хочеш ти цього, чи ні. Ти знаєш, що повинен. Так само трапилося й зі мною, й із іншими представниками цієї культури. Нас ніхто не змушував відсторонюватися від суспільства, але й знаходитися в ньому нам дуже важко. Ми називаємо себе хіккі, від японскього «hikkikomori» – усамітнення. Цим все й пояснюється: ми відчуваємо себе спокійніше подалі від суспільства.
– Коли ти став хіккі? Що стало цьому причиною?
– Я вже не пам'ятаю, коли це сталося. Мабуть, ще в дитинстві, а може, ще й до мого народження. Нічого не відбувається без причини. В моєму випадку причиною можна назвати сам соціум. Поведінка людей по відношенню до інших та до самих себе, постійна лукавість, несправжність. Спостерігати – одна справа, але бути в самій гущі подій – інша. Саме соціум зробив мене хіккікоморі вже дуже давно, і за багато років нічого не змінилося. Я з кожним днем все більше впевнююся в правильності свого вибору, бо тільки таким чином можна уникнути всього бруду, характерного для нашого суспільства.
– Культура Хіккікоморі стала особливо популярною останнім часом. Твоє відношення до неї – це стан душі, ставлення до соціуму, протест?
– Звичайно ж це стан душі. Люди, які називають себе так заради того, щоб відрізнятися від інших, бути не такими, як усі, й роблять все навпаки до стилю хіккі, – звичайні наслідувачі. Але хіккі вони тільки називаються й нічого спільного з цією культурою не мають. Вони спокійно знаходяться в компанії інших людей, постійно веселяться з друзями. Це ще один доказ лукавства. Іноді мене навіть обурюють такі нахабні заяви. Не дуже приємно спостерігати за тим, як людина видає себе за представника цієї культури, а насправді навіть не уявляє, як це – бути хіккі.
– Які риси, на твою думку, вирізняють представника хіккі?
– Усіх хіккі об'єднують однакові риси, і я не виняток: в компанії людей я відчуваю себе незручно, неначе повітря не вистачає, і єдиним бажанням є повернутися додому, туди, де я майже один, сам із собою, де я можу вільно дихати, де немає соціуму, який тільки й може, що брехати та завдавати болю. Багато хто вважає, що ми боїмося людей, але це зовсім не так. Не любити й боятися – дві різні речі. В нашому випадку не все так погано.
– У чому складність такого стилю життя?
– Складність? Навіть не знаю, що відповісти. Для мене ніякої складності немає. Я вже давно прийняв себе таким, яким я є, й спокійно живу, не намагаючись бути кимось іншим. Прийняття себе значно полегшує життя.
– Як ставляться до твого вибору батьки?
– На диво непогано. Спочатку, звісно, були й крики, й сльози, але батьки швидко зрозуміли, що мене вже не змінити, тому прийняли таким, яким я є. Хіккі не хіккі, я залишаюсь їхньою дитиною.
– Яким ти бачиш своє майбутнє?
– Не знаю. Я намагаюся жити одним днем, нічого не загадуючи. Якось воно буде – в цьому я впевнений. Знаю тільки, що люди нашого «стану душі» можуть прожити щасливе життя, й навіть із роботою проблем не буде: в наш час є багато можливостей заробляти на життя в режимі online.
– Як у твоєму випадку бути з освітою?
– В моєму випадку є два виходи – навчатися вдома або не навчатися зовсім. Не важко здогадатися, що я обрав перше. Два-три вчителі вдома – не повний клас школярів. Тому й освіта дається мені доволі легко. З вишем також особливих проблем немає – ніхто не відміняв заочну форму навчання, а два-три тижні лекцій уже можна й перетерпіти.
Заголовне фото: www.wired.com
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Елизавета Матюхина