З давніх-давен український народ славився своєю багатою та милозвучною мовою. Її називали «солов’їною». Правда ж, гарно звучить?! Так звучить і вона сама.
Як писала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту – спочатку їм відбирає мову». Безперечно, мова – це символ народу, її національна гордість. Тож, як ми, українці, можемо не любити власну мову? Адже це не тільки засіб спілкування, це спосіб передачі думок та почуттів. Звісно, важко спілкуватися українською, якщо думки російською мовою. У цьому полягає наше «неукраїнство». Ми як громадяни держави повинні бути патріотами. Наша мова безмежно красива, тому і люди, які спілкуються українською теж красиві. У них є внутрішня краса, яка зветься патріотизмом.
Українці не повинні бути якоюсь національною меншиною, так як і українська мова не повинна бути діалектом.. За даними соцопитувань третина українців вважає рідною російську мову У наш час людину, яка спілкується українською, суспільство може дивно сприймати. І не завжди з нею будуть брати приклад чи пишатися нею, тим, що вона говорить рідною мовою. Такі люди є ніби чужинцями на рідній землі. Вони – чужі серед своїх.
Україні не вистачає людей з незламним духом та безмежним прагненням до єдності всього українського народу.
У державі повинна бути лише одна офіційна мова. Це для мене як аксіома. Але події розвиваються не так, як я бажаю. Все починалося з малого: у школах, університетах викладали російську мову, люди завжди спілкувалися російською у повсякденному житті, з’являлися новини російською, видавалися книжки російською, друкувалася преса російською, а зовсім незабаром сталося так, що російська мова стала регіональною.
Україна пробула незалежною трохи більше 20 років і потрапила у нову залежність. Невже ми ніяк не усвідомимо те, що ми є самостійною державою із власними «атрибутами» національності. Навіщо знову потрапляємо у «полон», тепер уже мовний.
Я вбачаю у цьому питанні величезну проблему українського людства загалом. Адже поодинокі хвилі патріотизму не можуть протистояти цунамі антидержавності.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Алина Деревянко
