Я, дитина двадцять першого століття , дізнався більшість життєвих істин за допомогою телебачення. Усі мої друзі дивилися однакові фільми, слухали ідентичну музику, одягались у схожому стилі та мріяли про ті самі речі, що і я. Слабке світло телеекранів приваблювало десятки мільйонів підлітків, які не бачили іншого світу, окрім паралельного виміру з одноголосим перекладом малобюджетних бойовиків та типових одноманітних комедій. Але час минав і люди могли звільнитися від цієї манії. З появою DVD- плеєрів всі отримали можливість дивитися кіно без Джеккі Чану та інших кумирів дев’яностих. Диски допомагали формувати особистість, бо вони давали вибір. Але люди, які продовжували «вбивати час» коло екранів, ставали все більш схожими один на одного. Приходячи вранці на роботу, співробітники у першу чергу обговорювали новий епізод улюбленого серіалу. Вони починали говорити фразами персонажів сіткомів, привласнюючи їх жарти. Новини на центральних телеканалах здавалися сенсаційними, у той час, як в світі відбувалися важливі події, пов’язані з людьми, які не є зірками телебачення, але досягли більшого успіху у сферах знаменитостей, що приводяться нам у приклад з екрану.
Гурт «Pink Floyd» продав сорок мільйонів платівок «Dark side of the moon» у той час, як інформаційні ресурси позиціонували альбом «Help» гурту «The Beatles» найуспішнішим диском в історії музики. Але його тираж ледве перейшов за межу у двадцять мільйонів. Цікаво, що легендарний гурт «The Beatles» не міг досягти успіху до тієї пори, допоки їхній менеджер не купив тисячу екземплярів першого сінглу, тим самим, відправивши пісню у британський топ. Він розумів, що неможливо стати популярним без допомоги ЗМІ, бо саме вони мають найбільший вплив на людей.
Повість американської письменниці Кетрін Патерсон «Міст у Терабітію» розповідає історію дівчинки на ім’я Леслі, яка мала яскраву уяву. Одного разу вона написала шкільний твір на тему аквалангістів. Її вчителька була вражена реалістичністю опису і запитала, чи пірнала вона коли-небудь. Леслі відповіла, що ніколи.
– Ми описували все, що бачили по телевізору, – пояснив вчительці однокласник.
– Але в мене немає телевізору, – заперечила Леслі.
Діти засміялися, але дівчинку це не хвилювало.
– Мій батько стверджує, що телебачення вбиває мозок, – сказала Леслі.
– Чого це? Я дивлюся телевізор кожен день.
– Це помітно, – відповіла Леслі.
Можливо я звернув занадто багато уваги на банальний дитячий жарт, але люди дійсно поділяються на два типи: на прихильників телебачення та особистостей, чий світогляд не обмежується сторінками телепрограми.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Артём Курихин
