Коли потяг рушив, застрибнути у нього на ходу дуже важко. Так само важко і творити нову історію, не знаючи минувшини. Колись Шевченко писав: «Хто ми, чиї сини, яких батьків, за що закуті?..» А й справді, чи не час вже нарешті задуматися, поки ще потяг зовсім не зник з горизонту?
Мені здається, доречно буде згадати Ліну Костенко з її «Записками українського самашедшого»: «Сиділи колись за залізною завісою, ловили вісточки зі світу – інформація була нашою здобиччю». А тепер що? А тепер «ми – здобич інформації». Хтось почне бити себе в груди «Тепер ми незалежні!» А що ця ваша незалежність?! Нами маніпулюють, як маріонетками, прикриваючись демократією, а ми і раді. Рішення прийняті, всі ролі розписані – що ще треба?
Німець каже: ви – монголи
center”>
– Моголи! Монголи!
Німець каже: ви – Слов’яни
– Слов’яни! Слов’яни!
(Т.Шевченко)
От так і зараз, тільки замість німців звалище «інтелектуальних бомжів» – наша «всепочтенная власть», яка й розмовляти-то, по суті, не може. Ось яка у нас, друзі, альтернатива.
Та хіба справедливо буде нарікати лише на владу? Ні. Хіба ж не ми з вами її обирали? Тож справедливим є твердження, що народ має таку владу, на яку заслуговує. А проблема все та ж: ми забули «хто ми, чиї сини, яких батьків…»
Комплекс меншовартості, притаманний нашому народові, нав’язаний стереотипним баченням України, як жебрачки, яку всі закликають піднятися з колін. Це вже стало таким собі лейтмотивом національної «свідомості», і нікого не цікавить, чи й справді вона на колінах, а чи може вже вільно ходить по землі. Підведися – та й годі.
Ось вам і незалежність, ось вам і демократія. Хіба за таке гинули борці за свободу, інтелігенти, письменники?.. Чи такою вони бачили свою неньку Україну, конаючи на Соловках, у Сибірі, у Сандармосі?.. Ми ж нащадки переможців, тих, хто віддавали свої життя заради волі! У наших жилах тече їхня кров, а ми так «граціозно» топчемо цю довгождану століттями свободу, мов варвари. Де наша гідність? Де наше прагнення до справедливості?
Парадокс у тому, що навіть в умовах тоталітарного контролю, у школах, отруєних радянськими підручниками, де справжня українська історія «не ночувала», знаходилося безліч правдошукачів. І вони її знаходили. А в ХХІ столітті, столітті комп’ютерних технологій, де люди не знаю такої проблеми, як брак інформації, ніхто не хоче шукати істину. Те, що на поверхні – те й наше.
З дистанції віку видніше – влучно сказано. Як же ви не зрозумієте, що вивчаючи історію, ви не лише збагачуєте свій кругозір, а й можете уникнути багатьох помилок, які мають залишитися в минулому. Усе іде по колу: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., а тепер закон «Про мови». Що далі? Третя світова? Досить! Треба негайно обірвати ланцюга!
Проблеми завжди були, є і будуть, та хай тільки не по принципу: нове – це давно забуте старе. Багато втрачено; тепер необхідно екстерном вивчити вчорашні, позавчорашні та давно минулі уроки історії, аби не наступити на ті ж самі граблі, і з достойним багажем стати не менш достойним пасажиром потягу, наступна зупинка якого «Могутня українська держава».
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Каріна Сіренко
