Опуститися на коліна, здійняти очі до неба і промовити: «Господи! Не лишай мене!» Простягнути безпомічні руки, простягнути прямо до Бога, просячи милостині – низько, негідно… Встань! Підведися! З найтяжчим тягарем, босими ногами по розжареному вугіллі – йди! Йди і не проси допомоги, хай як тяжко не буде на душі.
Ти жінка! Сильна, горда, непорушна! Хто сказав, що тобі личить слабкість? Ні, викинь це вбрання зі свого арсеналу. Ти вільна!
І що, що рани кровоточать? Свіжі, кроваві рани… Їх ніхто не побачить, ніхто не зцілить, вони десь дуже глибоко… Глибоко, і від того так боляче. Тільки ти в силах поставити себе на ноги. Підведися! Ти не маєш права на слабкість! Сухими жилами застрочити рани, цементом залатати дірки в серці – нехай воно закам’яніє. І жодна куля байдужості більше проб’є його тонкі стіни довіри. Залишились лише рубці. Рубці, як пам'ять про минуле. Вони ніколи не загояться, бо пам'ять вічна…
Віддати душу… Без вагань, не оглядаючись. Дивитися на це, не моргнувши оком. Дивитися, як Бог шприцом витягує її із тебе і попросити лише декілька хвилин… Не для того, щоб в останній раз вдихнути життя і зрозуміти, що не хочеш іти. Ні! Попросити для того, щоб простити… Простити всіх! І хай мене простять! Бо не прощеними не йдуть…
Не відчути прощення чи самій не простити і залишити довгожданий спокій, і залишитися у хаосі буття. Мабуть, така доля. Вона ставляє на коліна, намагається зламати і чекає. Чекає тих солодких для неї слів: «Не лишай мене…» Та це б означало повний програш. А я не здамся! Я боротимуся до кінця! Поки сили зовсім не покинуть мене або поки я не стану вище долі хоча б на голову.
Бій триває. Не виходжу на вулицю без маски. Я надягаю посмішку на обличчя, вмикаю світло в очах. Парфуми мої мають запах щастя… Щастя і радості. Їх доповнює обман. Він такий солодкий… Я завжди тримаю його в кишені: на різний смак, і так тепер щодня. Я сама проголосила війну і не маю права здатися. Я повинна, повинна і знову повинна!.. Мої слова вже нічого не значать, адже вони давно стали тим обманом, що лежить у кишені.
Ніхто і ніколи не побачить тих справжніх щирих сліз, що, стікаючи правдою, змивають маску з моєї душі. Я ж бо жінка. Не маю права…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Каріна Сіренко
