Моя душа від болю розривається
На маленькі, ще менші шматочки.
Ледве-ледве серцебиття відчувається,
А біль закрадається в найпотаємніші куточки.
Чому так дивно відбувається?
Чому? – й сама не знаю.
px;”>Серце все далі стискається,
Тому що на тебе чекаю.
Що ти як завжди у двері постукаєш
І з посмішкою на обличчі скажеш: «Привіт»
І поки слова потрібні відшукуєш
Я готую смачний обід.
Твої слова порадують мене?
А може буде не так як завжди?
Вгадала. Лунає: «Прощавай. Усе мине»
Куди ти йдеш? Не покидай, зажди!
Зажди, не чує. Вже пішов.
Чому так швидко все скінчилося?
Іншу дорогу знайшов.
Тільки згадувати залишилося.
Я розумію, так судилося,
Так потрібно бути.
Непереборне бажання з’явилося
Усе це просто забути.
Так, я знаю, важко втрачати
Кохання, друзів, які ще вчора «справжніми» були.
Це ніби жити й нічого не відчувати.
Та як ви так могли?
Як ви могли так вчинити?
Хочете – йдіть, тримати не смію.
Бога буду молити.
Хоч як важко, але пережити зумію.
Моя душа від болю вже не розривається
А серце чітко і ритмічно б’ється.
Те дивне відчуття вже не з’являється,
На повні груди повітря вдихається .
Досить часто таке буває
Кожен нехай пам’ятає:
Усе не наше,
Що нас в житті покидає…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Оксана Козачок
