Блиск його світлого волосся, яке прикривав військовий берет, нагадувало найскравіше сонце у літній день. Дивлячись у його очі, кольору кави, можна було побачити сором'язливість та водночас приємну легкість.
Ви думаєте я закохана? Ні. Просто він для мене ковток свіжого повітря. Іноді я навіть задихаюся від нього. Здається, що його посмішка могла причарувати увесь світ, а причарувала мене.
Ми познайомились в не дуже приємній ситуації, але не знаючи мене, він підтримував моє моральне самопочуття та вселяв у мене насіння довіри. З ним ми можемо розмовляти днями і ночами, на будь-які теми. І я впевнена, що ці розмови щирі. Я не боюся сказати йому правду, якою б вона не була, а головне те, що це взаємно.
«Привіт. І ось ця довгоочікувана зустріч»,- перші його слова,котрі я почула у реальності. Потім в моїй пам'яті прірва. Я була захоплена ним с першої секунди, з першої хвилини.
Одного дня він не зателефонував, не приїхав, і навіть не написав. А знаєте чому? Тому, що боявся зробити мені боляче. Я вдячна йому за те, що він оберігає мою душу. Пізніше я дізналася, що він має поїхати, залишити мене одну. З того дня мої ночі перетворилися на суцільні роздуми повні суму та розчарування. Але він намагався підтримати мене. Гадаю, що його сповнюють такі ж почуття.
Чому я обрала саме його? Тому, що він мій. Для нього я готова стати коханкою, сестрою, подругою. Якщо б у всіх була така людина, світ став би добрішим. Можливо нам потрібно було народитися в одному місті, в одній родині чи в одній душі? Не знаю.
Ви думаєте я закохана? Ні. Просто я хочу дихати.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анастасія Воскобойнікова
