Чому, чому, чому… Мені не важко, ні. Мені є про що писати. Я помічаю усі дрібниці, деталі. Але, перед тим як відіслати нову публікацію, потрібно тисячу разів проаналізувати кожне слово, кожну думку. Я ж майбутній журналіст. Ні, я Є журналіст! Саме зараз. І хіба я можу написати про те, що мені нічого писати, чи про те, що ми всі отримали двійки… На мою думку, те, що я пишу, має пробудити людей. Ознайомлюючись з матеріалом, читач повинен усвідомити щось і змінити своє життя. Для мене це основа, головна заповідь. Справа в тому, що модерністські твори, на які я раніше орієнтувалася, занадто вплинули на мою творчість. Я не хочу блукати в сірих туманах буденності і Буття, я хочу сонця, хочу бути ним і зігріти променями свою читацьку аудиторію. Мені набридли…Остогиділи вже твори, типу: «Сиджу в квартирі, за вікном ллє дощ, сльози неба стікають по склу…» Вже час сказати «Ні». Це все в минулому. Підлітковій депресивності нема місця в моєму житті. Хочу приносити щастя людям. Вони мають радіти, веселитись, а не жевріти за шибкою, що арештантом стримує світло. Світло якісної журналістики.
Як виявилось, змінити песимістичний стиль письма не так легко. Тому, більшість моїх праць «горить» під безжалісною клавішею «Delete». Не веселить. Не світиться щастям. Прагну «живої» журналістики, а пишу щось туманне і абстрактне. Але я навчусь, обіцяю. Колись я почну змінювати життя людей на краще. Вже зараз я працюю над собою.
Звичайно, мій твір, дещо гумористичний, апріорі не буде сприйнятий серйозно. Та в ньому є правда. І ця правда в тому, що відсутність публікацій інколи свідчить про те, що процес роботи над собою йде. Але тепер я буду писати якомога частіше. Щоб бачити, що подобається читачам, а що – ні. Причин достатньо…Я була дурною, коли не писала в блозі. Дякую за увагу.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Тетяна Сивоконь
