Ось так їдеш у міському транспорті, дивишся у вікно, думаєш про своє. У голові крутяться проблеми, життєві тяготи. Увагу привертає плач. Тихий скорботний плач. Дивлюся в салон. Нічим непримітна, звичайно одягнена жінка просить про допомогу. І чи то менталітет у нас такий, чи всім дійсно все однаково, усі відвернулися і далі говорили про своє. А бідненька тримала в руках медичну картку дитини та розповідала жах. У її маленького сина Романа рак головного мозку, необхідне термінове лікування. Звичайно, безкоштовна медицина в даному випадку безсила, але за гроші лікарі пообіцяли врятувати життя дитини. "Кожна мати на моєму місці вчинила би так само", – слова лилися крізь плач, але ніхто на них не звернув увагу. Тут сором за країну оціпив мене. Ну як так, дитина помирає, а владі та суспільству все одно. На зупинці жінка вийшла з дріб'язком у кишені. Але як можна на пару гривень поставити хвору раком дитину на ноги.
Цей випадок не давав мені спокою декілька днів. Моя соціальна позиція як журналіста полягає у допомозі тим, хто цього потребує.
Півдня я витратила на пошуки цієї жінки. Знайшла її на зупинці вул. Анголенко. Важко було почати розмову. Однак, підійшовши, діалог зав‘язався сам собою. Її сину 4 роки і в нього пухлина в головному мозку – рак. На лікування потрібно 125 тис. доларів, яких у сім'ї немає. Кожного дня жінка заробляє близько 200 грн. Їх ледве вистачає на продукти та ліки дитині. Якийсь період мати не мала змоги заробляти, і хлопчику стало гірше. А за рішенням лікарів йому залишилось жити 3 місяці. Продані телефони та цінні речі сім'ї лиш частково продовжили життя дитині. За словами цієї жінки, влада відмовляє у допомозі, кожного дня вона оббиває пороги відповідних структур але, на жаль, у цьому немає сенсу. Зараз хлопець знаходиться у реанімаційному відділені Запорізької обласної лікарні та разом із сім'єю чекає на допомогу.
Окрім цього чіпляють не менш страшні речі. Щодня я бачу на вулицях ветеранів, які на колінах збирають кошти. Виникає, мабуть, риторичне питання: хто перед ким має стояти на колінах? Хочеться їм допомогти. Писати про них – це крик душі, намагання привернути увагу громади до їх проблем. Великою нашою помилкою є те, що більшість оминає таких людей, вважаючи, що зароблені гроші вони витрачають на алкоголь, цигарки чи наркотики. Але за цим клеймом ховаються дійсно важливі проблеми. У даному випадку від нашої байдужості залежить життя дитини. Я закликаю відкрити свої серця, щоб не зачиняти надії тих, хто цього потребує.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Журба
