Вітаю, шановні! Я – студентка першого курсу. Нічим не відрізняюсь від інших першокурсників. Трохи ще налякана, не акліматизована та загублена у великому місті, у великому університеті. Окрім навчання займаюсь цікавим і корисним видом спорту – волейболом. Я дівчина прискіплива до себе, люблю завжди бути у формі. А ще люблю музику. Так ось, я йшла на чергове тренування, слухаючи щойно закачану свіженьку музику. Звичайний незвичайний вечір, коли завдяки пісням світ навколо насичується барвами, коли замість мокрої дороги бачиш жовтеньке листя і веселих горобців. Тренування в мене проходять в спортивному залі навчального корпусу ЗНУ. А отже, чим блище я підходила до нього, тим більше було навкруги студентів. А ви ж напевне знаєте, що це за народ. Одяг за останніми модними тенденціями, технологічні новинки, та неприхована нещирість у очах більшості. Я наближалась до закладу, де можна було зловити безкоштовний вай-фай. Саме там їх згуртувалося найбільше. Ніхто в цьому і не сумнівався. Вийшовши на пів години раніше, мені не треба було нікуди поспішати, але я вирішила прискорити крок. Далі, я не знаю, що зі мною сталося, але я різко зупинилася. А ось чому: старенька згорблена бабуся продирається скрізь хащі людської байдужості. Так, це настільки звичайна історія! Але… Вона(на вигляд років 70) з трьома сумками, одна дорожня, ще пакети, тягнула все в руках; відчувалось, що з останніх сил. Звідки вони беруть ці сумки, я не знаю, чесно. Ну навіщо, навіщо, шановні жінки, ви берете на себе таку ношу? Скільки вас таких, самотніх і покинутих? Ті, що нікому не потрібні, ті, кому ніхто не допоможе і не зігріє добрим словом. Ви знаєте, коли я бачу бабусю у тролейбусі, що стоїть над молодими людьми я підходжу до тих "мавп", і питаю в них, чи не хочуть постояти трохи. А вони підскакують, поступаються місцем. Не моя справа, та може вони і матері своїй не дадуть сісти? А бабусі, рідненькій, яка за них серце готова віддати?
Повернемося до випадку з мого життя. Коли я запропонувала їй допомогу, вона подивилась спочатку так, немов не вірить своїм вухам. Навколо нас стояла купа студентів, таких як я. Кожен міг запропонувати допомогу. Кожен. Взяла я сумки і ми пішли. По дорозі старенька мені розповідала, щось про те, що це Бог їй допомагає через мене, що одного разу через неї Він допоміг чоловіку, а тепер от через мене їй допомагає. Провела я бабусю до під*їзду, піднялись на третій поверх. Вона мене ще й пригостила. Приємно було так.
Я йду далі і думаю… Та який же це Господь, я сама все вирішила. Якби не хотіла, ніякий Бог мене не змусив би. Хочу наголосити на тому, що не треба сподіватися на вищі сили. Треба діяти. Ми самі вирішуємо за себе. Не залишайтесь в стороні. Будь ласка. В мене серце болить, коли я уявляю, що моїм рідним не допоможуть у лиху годину. Доброта робить з нас людей!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Тетяна Сивоконь
