П`ятниця. День. Нарешті, я дочекався цього моменту. Я їду додому. Сідаю в потяг, який на шаленій швидкості везе мене в мій рідний край. І ось оголошують : «за 10 хвилин поїзд прибуває до проміжної станції – Олександрія. Пасажирів, які виходять на цій станції, просимо підготуватися до виходу». Аж серце завмерло. Невже я побачу своє рідне місто, свою рідну матусю, свою оселю та кота, який створює неабиякий домашній затишок. Я виходжу з поїзда. Іду в бік вокзалу. Аж раптом бачу знайомий погляд. Тож моя мама, яка йде мене зустрічати. Я так зрадів, неначе маленька дитина.
Йдемо додому. Мама , як завжди хвилюється за моє життя в Запоріжжі. Починає розпитувати, як я тут живу, що їм, як навчаюсь. Я залюбки відповідаю на ці питання, адже знаю, що моя мама мене дуже любить,і тому так піклується про мене. Проходить 20 хвилин, ми дійшли додому. Мама відчиняє двері. І тут я відчув таке тепло, такий спокій на душі, як ніколи раніше. Мене голосно біжить зустрічати мій кіт. Він був дуже радий мене бачити. Кіт так і просидів на мені весь вечір.
І от настав суботній ранок. В моє вікно заглядало таке ясне сонечко, що я не зміг втриматись і пішов пройтися парком. Я здивувався, наскільки тут спокійне життя. Люди нікуди не поспішають. По вулиці бігають та веселяться маленькі діточки. Я ходив і милувався 3 години. Повертаюсь додому, а там мене чекає смачненький борщик, який приготувала мама. Далі, я побалував себе переглядом старих комедій. А потім, суботнім вечором, ми пішли в гості до знайомих. Там мене не впізнали. Сказали,що на вигляд я вже далеко не школяр, розмірковую по іншому. Хоча, якщо чесно, то іноді я і сам себе не впізнаю. Повертаючись назад, я вперше помітив, наскільки красиве наше вечірнє місто, неначе казка.
Далі настала неділя. Як на мій погляд, то вона вже була не така весела, як субота. Тому що вона отруєна наступним днем – понеділком. Та і сонце на весь день десь сховалось за щільними хмарами. В цей день я насолоджувався останнім днем перебування вдома. Ввечері почали збирати валізи. В мене зовсім не було бажання покидати свій рідний дім, а ще більше розтаватись з мамою. Проте потрібно було себе перебороти, зібратися із силами та повертатись до Запоріжжя. На годиннику вже о пів на 1 ночі. Ми з поспіхом викликали таксі та поїхали на залізничний вокзал. Густий сивий туман, вокзал, поїзди їдуть один за одним. Їхнє гудіння все далі і далі скрегоче по моїй душі. Ми виходимо на платформу. Знову по обидва боки летять поїзди. Зненацька бачу доволі знайоме мені обличчя. Тож моя однокласниця Даша. Ми так зраділи коли побачили один одного. Підбігли, обійнялися та ледь встигли розпитати одне одного про життя, як під`їхали наші поїзди. І ми поїхали у два протилежних боки, вона в Київ, а я в Запоріжжя. Ось так життя роз`єднало весь наш клас. Я дуже засумував за своєю школою.
Мій потяг вирушив. За обрієм сховався дуже рідний мені силует, який ледве було видно через туман. Тож наступного разу я побачу свою матусю вже не скоро, мабуть на Новий Рік. Люди, повертайтеся частіше додому. Навідуйте своїх рідних та близьких і пам`ятайте, що вас завжди чекають вдома.
Зараз я вже дописую цю статтю в Запоріжжі. Буду завершувати, бо поспішаю на вельме цікаву лекцію зі вступу до спеціальності, де Віктор Володимирович буде розповідати про свободу журналіста. Тому мені нема коли тут сумувати.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Антон Рудак
