Існує така дивна річ, як дитячий манеж. Як на мене, важко вигадати щось більш дурнувате та некомфортне для дитини. Я не дуже люблю малюків, однак можна хоча б поважати їх людську гідність. Тож, манежі. Чого в них тільки не було. Батьки клали туди безліч іграшкових зайчиків та кошенят, маленькі пластмасові автомобілі, незрозумілі шматочки тканини, кубики з літерами, м’ячики, старенькі вишиті серветки. Тобто, якомога краще намагались забезпечити дитину усім необхідним на весь день. В манежі є кордони, які захищають дитину від безмежжя квартири, де є багато небезпечного, є і своя інфраструктура, націлена на всебічну розвагу дитини. Чомусь це «чадо» нагадує мені український народ. Його комфортно посадили, накидали всякого непотребу – розважайся, тільки ж бо за кордон не думай виглядати – там лихо. І начхати всім, що ти розумний, що ці іграшки тобі нецікаві, що ти виріс. Посадили – ось і сиди мовчки. І не рипайся, бо батьки покарають, тоді, взагалі, будеш у пустому манежі, а там, повір, ще гірше! Дитина, ясна річ, починає бунтувати: встає, махає тими шматочками тканини, голосить, прохає про свободу. Вірить, що поза манежем іграшки кращі, автівки набагато більші та сучасніші. Однак малюк навіть не уявляє, що чекає за межами. Він тільки знає починати революцію, страйкувати: «Дайте волю», «Геть манежі», «Нумо, нові іграшки», «Хочу змін».
Тарас Прохасько в своїй новій книзі «Одної і тої самої» спробував пояснити, хто ми є, звідки прийшли та «що робити з Україною?». Твір обіцяє стати доволі популярним, завдяки актуальності, гостроті та сміливості авторських поглядів. Письменник висловив свою точку зору на євроінтеграцію, тему, яка нині дійсно є «топовою». Прохасько пише:
«Ми не можемо еволюціювати до Європи. Ми ж по-справжньому ніколи у Європі не були. Ми випали з неї ще тоді, коли вона сама себе Європою не усвідомлювала. З того часу наші європейські мотиви були тільки імітацією, маньєризмом, мавпуванням. А ще європейськість приходила до нас як окупація. Частини України механічно ставали частиною різних частин Європи поза власною волею. Звідси ілюзія європейського досвіду і європейської присутності.
Не можемо повернутися і до Росії. Бо це було би поверненням до минулого».
Взагалі, сам твір нагадує нашу рідну Батьківщину: в ньому змішана безліч думок, неорганізованих, неупорядкованих, іноді абсолютно протилежних, хоча завжди глибоких та цікавих. «Одної і тої самої» – це не інформативне чтиво, тут не знайдеш корисних фактів, нової точки зору на події, постаті. Це те, що ви чули безліч разів до, це те, про що вам розповідатимуть десятки років після. Це теми постійних дискусій, це питання, які обіцяють вирішити передвиборчі спічі депутатів. Тарас Прохасько і не намагався внести свої пропозиції та ідеї щодо змін в нашій країні. Він просто озвучив те, що наболіло.
Власне в мене в дитинстві був манеж. Я і нині пам’ятаю, як ненавиділа його. Однак я виросла, «вийшла на волю». І, можливо, не так вже і файно за межами манежу, однак дихається набагато вільніше. Думаю, що і українському народові не завадило би зруйнувати цей старенький манеж, залишений «старшим» братом, та пізнати врешті–решт доросле самостійне життя!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Євгенія Романова
