Коли я дивлюсь по телевізору прямі включення за майдану Незалежності, я думаю, що «градус національного пафосу вказує на гарячку» і одразу згадую роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
Коли ця книга вперше потрапила до моїх рук, мені хотілось назвати її безсюжетним екскурсом в минуле, експресивно-сатиричною хронологією, однак зараз мені треба згадати як це було. Я відчуваю дискомфорт, бо крівля поїхала, як і у 35-річного програміста.
Письменниця надає точну оцінку життю сучасної незалежної України: «Виїли Україну зсередини як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, сипонуть врозтіч». Українці між собою не можуть дійти згоди, чи треба пхати Україну до Європи, однак впевнені, що владу треба випхати подалі. Як з початком нового тисячоліття стривожений програміст хапався за голову і запитував: «Куди котиться світ?», так і через 13 років тисячі українців задаються цим же питанням.
Однак, незважаючи на таку національну небайдужість і мовну насиченість, я бачу декілька претензій до книги навіть після другого прочитання.
Письменниця зробила ставку на документальність, тож, виходить, крім сухого підкреслення реальності і істинності, Ліна Костенко не ставила перед собою іншої мети при написанні художнього твору. З цього боку можна вважати цей роман навіть примітивним, однак, виходить, що ідея цікава на дорозі лежала, да нікому вона в око не впала. Ніхто не захотів у малохудожньому стилі відтворити політичні реалії України, ту сторінку історії, яку б нам хотілось вже перегорнути. Події сьогодення можна ретельно збирати, аналізувати і записувати, щоб потім представити подібні хронологічні опуси, як в «Записках».
Друга претензія тісно пов’язана з першою – власне стиль написання. Роман нагадує хронологічний опис, в якому дуже мало дій і практично відсутній сюжет. Важко не погодитись, поданий твір є новим ковтком в джерелі української літератури, однак люди не хочуть знов вертатись до пережитих болячок, вони намагаються побачити хоч якийсь просвіт серед полуденної темряви страйкуючих вулиць.
Після 50 сторінок хронологічного опусу починаєш чекати якихось дій, а їх все немає і немає. На рубежі століть небайдужий програміст хотів вихопити найважливіші події, закарбувати їх в своїй пам’яті, і сумбурно розказував їх читачам.
Назва літературного твору повністю відповідає його змістові, однак за великою кількістю цих записок читач починає губитись, розуміти те, від чого намагався відхрещуватись кілька років тому. Протести на майдані стосуються кожного, вони щоденно творять нову історію зі своїми помилками і гіркими висновками. Комусь варто про це написати.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анастасія Самусь
