Який яскравий наш світ. Сонце грає своїми променями на людських обличчях. Вони так смішно мружать очі від нього, посміхаються від щастя, неначе діти. Щасливі… Я теж щасливий, тому що люблю цей світ, люблю свою рідну країну, яка дала мені можливість розвиватися і реалізувати себе у цьому житті. Мені здавалося, що я живу в ідеальному, барвистому світі. Він був наче калейдоскоп. А повітря таке чисте, що здавалося б, що від нього паморочиться в голові. Я стояв посеред якогось парку. Не знаю, як я сюди прийшов… Точніше не пам’ятаю. Але це не важливо, тому що я бачив ці усміхнені обличчя дітей та їх щасливих батьків, теплі та дружні компанії студентів, які спілкувалися один з одним. Вони були такі різні за кольором шкіри, очей і взагалі за зовнішністю. Різні, але всі так чудово виглядали. Мабуть вони розмовляють про щось розумне. Можливо, про мистецтво, бо на вигляд вони здаються досить інтелігентними. А літні бабусі та дідусі теж там були. Вони сяяли, немов діти, і сивина на їх головах нагадує не про старість, а про неперевершену мудрість прожитих років. Як же це прекрасно у свої вісімдесят чи дев’яносто років відчувати себе на двадцять п’ять. Гармонія людей з природою, та гармонія одного з одним, зі світом… Вона переповнювала і мене, і все було таке реальне. Я стояв і закривав очі, насолоджуючись тишею. Це було прекрасне відчуття. Але раптом, коли я закрив очі, заболіла голова. Мабуть щось не так. Неможливо! Як же боляче заколов живіт. Від чого? Чи то мій організм переповнювала отрута, чи це було таке невпинне відчуття голоду. І я, нарешті, відкрив очі. Чомусь все переді мною розпливалося, але потроху, як пазл, складалося в єдину картину. Я подивився на сіре, захмарене небо. Де сонце? Хто вкрав моє миле сонце?! Поряд зі мною сидів дідусь з орденами, мабуть ветеран. Він просив милостиню, а на його обличчі була безнадійність. Бо ніхто йому не допоможе. Мені хотілося б йому чимось допомогти, але я не знав чим. Допоможіть йому хто-небудь! Але хто? Можливо, ці милі студенти, які стоять осторонь і розливають горілку по пластикових стаканах? Вони були всі однаково вдягнені в чорні спортивні куртки. А їх обличчя наливалися ненавистю і водночас відчуттям повної безперспективності. Я дивлюся вперед і знову все починає розпливатися. Як раптом – дитина. Я бачу перед собою хлопчика, якому років п’ять. Він не може знаходитись тут сам, він ще зовсім маленький. Де його мама? Ось же вона! Підбігає до нього і лупцює бідне, не в чому не винне дитя. Ії обличчя було в незрозумілих плямах, зуби були жовті, а в її роті була цигарка. Невинна дитина, яка ще майже нічого не розуміла в цьому жорстокому світі – плакала. За що вона несе таку кару? В чому вона винна? Я озирався, всюди лежало сміття, розбиті пляшки та недопалки. А я сидів на мокрому холодному асфальті, а на мені було якесь брудне, старе пальто і розірвані джинси. Мені було холодно, з рота йшла пара. Я подивився на свої сині від холоду, та порізані склом руки. Поряд зі мною і лежало це розбите кольорове скло, і разом з ним два шприци. Тут, під бетонною, розмальованою місцевими вуличними художниками стіною, було ще три таких, як я. І я почав згадувати. Сюди колись приїжджала швидка і ще якась машина. Вони забирали одного, такого, як я. Але клали його не до машини швидкої, а до іншої. Накривали його з головою, забирали і везли кудись. Може колись вони приїдуть і за мною? А я все хочу повернутися в те казкове, прекрасне, ідеальне життя! Поверніть мені мій яскравий світ!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Олег Скаржинський
