Сьогодні як завжди повернувшись з навчання першим ділом почала шукати якусь нову інформацію про Євромайдан. Передивилася безліч відео, фотографій, статей. Особливо багато було обурення спрямовано на працівників підрозділу «Беркут», та їх дій стосовно насильного розігнання Майдану. Побачене відео дійсно вразило мене, як можна називати себе майже «європейцями» коли таке коїться на головній площі країни?! Як можна хотіти бути частиною Європи коли своє невдоволення владою ми виражаємо в такій формі?! Як можна бачити себе європейцями, якщо зараз ми бачимо в одне-одному мішені для каміння, шумових гранат та гумових кийок?
Те що сталося на Банковій, о четвертій ранку на Майдані, вкотре показує світу нашу суть. Скрізь провокації, інтриги, недомовки. Здається ми забули для чого зібрались на Майдані Незалежності, ми хотіли бути європейцями але ж, йдемо до цього зовсім не європейським, не демократичним шляхом!
Я натрапила на статтю що одразу зацікавила своєю назвою : «Усе той же Євромайдан. Сповідь хлопців з іншого боку барикад». Прочитавши декілька речень я зрозуміла наскільки зараз тяжко що «Беркутівцям» що мітингувальникам там у вирі подій:
«Один з парубків у формі, нахилився до мене і запитав:
– А хочете відверто щось розкажу?
Я кивнула головою.
– Я контрактник, добу стою тут, а коли у мене вихідний виходжу сюди на майдан до людей і підтримую інтеграцію. Не можу дивитися як мої батьки лікарі місяцями без зарплати сидять, як друзі та родичі по закордонах їздять аби хоч якихось грошей заробити.
Питаюся у них чи не важко їм морально.
– Важко, дуже важко. Намагаємося до серця близько не брати і просто посміхатися. Спочатку, очі опускали, і якщо відверто, плакати хотілося. А зараз намагаємося один одного підтримувати і сподіваємося, що ситуація у якій ми зараз, зміниться. Хочемо бути по той бік цієї огорожі!»
Ці події перевернули моє сприйняття українського народу мене як українки. Гордість бере за мою націю така волелюбність, згуртованість, непокірність та незламність у своїх переконаннях. Приємною виявилось також висловлювання «Эхо Москвы» у статті «Почему Майдан не Болотная и не Бирюлево»:
«Многие сегодня задаются проклятым вопросом, почему мы, русские (москвичи), так не можем.
А вы много видели флагов своей страны, вывешенных из окон домов и машин? Много видели флагов России в руках молодых и всяких других людей? »
«За все четыре дня на Майдане я не видел ни одного пьяного. Не слышал ни одного матерного слова. Люди улыбаются друг другу как братья и сестры, они чувствуют связь, они близкие, родные друг другу люди.
Где старики? На Майдане. Где дети и внуки? На Майдане. Где коммунисты? На Майдане. Где националисты? На Майдане. Где футбольные фанаты? На Майдане. Где либералы, школьники, студенты, рабочие, инженеры, артисты, плотники, торгаши, геи и гомофобы…? Все вместе (разом их богато) на Майдане.
Мы все болтаем про национальную идею без устали и толку. Здесь, в Киеве, она на каждом углу. Не уйти от России и не прийти в Европу, а просто жить, как свободные, уважающие себя и других, люди. »
Що нас чекає у майбутньому, вже невідомо нікому .Знаю тільки одне, якою б не була ситуація на Євромайдані, ми залишаємося однією нацією, і якщо йдемо одним шляхом то треба йти разом, мирно й злагоджено, тільки так нас чекає успіх.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Олена Махонько
