Я ніколи не почувала себе комфортно серед моїх однолітків. Траплялись рідкісні випадки-виключення, але загалом, я не розумію своє покоління.
Згідно з висновками сучасних психологів усі народжені у 80-их та 90-их роках (включаючи і мене звісно) належать до так званого покоління Y або Yuppie (young urban professional). Можна було б просто зупинитись на гарній назві нашого покоління – ми Yuppie, це круто. Але наше покоління має що обговорити. На порядку стоїть серйозна проблема – ми ніколи не будемо щасливими.
Ви можете зі мною не погодитись ( а можете погодитись вибір ваш), ви можете сказати мені, що попри все ми будемо щасливі, ми боремось за нашу мрію і т.д. і т.п. але ж я бачу що ні. Я спостерігаю за цим поколінням вже досить довгий час. Я не можу не спостерігати, я живу серед цих людей. І, звісно ж, я знаю у чому проблема.
Люди попереднього покоління звикли працювати. Це не каже про те, що працювати не вміємо ми. Це каже про те, що наші батьки та їх батьки не будували собі повітряних замків, як це звикли робити ми. Дуже часто представники нашого покоління(і я була цьому свідком) перш ніж взятись за роботу уявляють, що вони не прості виконавці, у своїх мріях вони вже абсолютні господарі життя зі значним статком, заслуженою повагою та дорогим костюмом відомої марки. Але ж це тільки перший крок, який ти, до того ж, ще не зробив! Отак, набудувавши собі у своїх мріях захмарних висот ми, стикаючись з першим провалом, або зустрівшись з досягненнями невідповідними до наших мрій залишаємось невдоволеними та нещасними. У той час коли наші дідусі та бабусі працювали частіш за все просто за ідею, залишаючись при цьому світлими та позитивними людьми. У їхній час без позитивного ставлення до ситуації просто неможливо було вижити.
А ми у свою чергу, знаходячись у більш приємних умовах ( так, не дивлячись на сьогоднішню ситуацію у країні нам все ж таки краще: ми можемо виражати свій протест та хоча б їздити за кордон для навчання або відпочинку) сіємо навколо себе хаос зі своїх похмурих думок, захоплюючи у цей вир і оточуючих.
А я рада вже просто тому, що мені подаровано життя. Ні, це не пафос, це просто щастя, яке у наш час кожен скептично може назвати пафосом. І хтось буде казати, що наше життя «відстій», що живемо ми у поганій країні. Але ж своїми діями або бездіяльністю ти сам заганяєш себе у стан невдоволення, то чому ти тоді скаржишся?
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анастасія Осипенко
