Піддавшись масовому психозу стосовно України в Європі, вирішила надрукувати цю статтю.
Прочитавши безліч статей київських журналістів про Євроінтеграцію, так і не змогла знайти відповіді на свої питання. Як на мене, зараз Україна нагадує маленьку розгублену дитину котрій мама заборонила їсти цукерки. Хочеться, але будуть дуже сильно сварити. А якщо все ж таки цю цукерку з’їсти, то не виявиться вона не смачною?
Вже зараз нічого однозначного сказати неможна, потрібно нам в ЄС чи у Митний союз. Наша країна знову, в котре, розділилася на два табори! Ці табори ми вже бачили коли Україну оголошували незалежною, коли відбувалася Помаранчева революція, от і зараз Схід та Захід ділять одну і ту ж іграшку, знову. Український народ дуже цікавій за своїми вподобаннями, постійно ми кудись вступаємо, кудись збираємось, потім передумуємо, та як наслідок залишаємося на місці. А йти далі необхідно, йти до кращого майбутнього, йти не порізно а як одна країна, одна нація!
Україна наче на тонучому човнику, поміж двох берегів. З одного боку Євросоюз який махає ручкою та запрошує погостювати а то й залишитись назавжди. І здається чому б і ні? Стільки нервів, грошей, сил витрачено для приєднання до цього «чарівного» місця. А з іншого Росія яка махає вже кулаком, бо зрозуміла що ручкою махати безрезультатно, і бідна розгублена Україна на тонучому човнику розуміє що якщо вона попливе просто в гості просто подивитися я к живуть нормальні країни то назад вороття не буде, і не буде навіть тієї худо-бідної «дружби» майже з родичем. Це нагадує валізу без ручки викинути шкода, а нести важко. А човник поступово заповнюється боргами, корупцією, проблемами в яких наша країна вже давно потопає. Але замість того щоб залатати дірку, вона намагається все вичерпати, зрозуміло що дарма, тільки сили втрачає.
Цю статтю я писала близько тижня тому. Але і зараз остаточних відповідей не знайшла. Ситуація яка сталася в країні, доводить тільки одне що українська нація незламна, і що з такою жагою, таким запалом ми можемо досягти небувалих вершин!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Олена Махонько
