Рідний погляд, вже трішки втомлений, але ще такий мудрий, маленькі зморшки на обличчі, сивина волосся і такі теплі руки… Безкінечна турбота, переживання і постійне «як ти, дорогенька?» Ніхто так ще не вберігав, не обіймав і не підтримував мене в хвилини радості чи смутку, як вона: єдина, рідна і любляча…
– Коли ти народилась, я відчула себе найщасливішою жінкою в світі. Хоча сама вже мала двох дорослих синів, та серце так від радості не калаталось. Тримаючи тебе немовлям на своїх долонях, подякувала Богу за такий подарунок долі.
І кожного разу, в будь – який час вона поряд. Вдитинстві виховувала, в юності –застерігала, а молодість мою оберігає й досі. Бабуся…тільки вона вміє так любити і берегти моє життя.
Марія Федорівна Кривик народилася в роки війни на Черкащині. Дитиною пізнала, що таке страх, горе та біда. На своїй життєвій ниві побачила всякого. Доля занесла бабусю в наш край після закінчення навчання в технікумі за направленням працювати зоотехніком в Титовому. Відтак все й розпочалось: робота, кохання, сім’я…Життя так швидко йшло, що сьогодні в свої сімдесят, Марія Федорівна не сумує за минулим. Вона живе сьогоднішнім і майбутнімсвоїх дітей та внуків і піклується про кожного з них.
В роботі бабуся завжди була і є «Залізною леді з теплим серцем». Все в неї було до ладу. Працювала парторгом в колгоспі імені Енгельса. Виховала двох дорослих синів та діждалась трьох онучок. Ця жінка неординарна особистість, яка, особисто для мене, є взірцем. Кожну справу вирішить самостійно, з всякою роботою справиться за п’ять хвилин, допоможе всім і в будь – який час.
Та найбільше мене завжди дивувала одна річ. Така тендітна, маленька жіночка, а керувати може кожним видом транспорту. «Водій з великим стажем»,- жартівливо говорить про неї так наш дідусь.Та й мені все нагадують про дорожні знаки та правила дорожнього руху. «Бо час вже тобі, онучко, возити мене по справах»,- щоразу повторює бабуся.
Сьогодні її улюбленим заняттям є вишивання. Швиденько впоравшись з домашніми справами, поспішає вишити рушник, щоб прикрасити свою оселю. Разом з бабусею вибираємо ескіз для майбутнього шедевру, а вже потім починається робота. Це дуже клопітка і творча праця, яка потребує багато часу. «Вишивай і ти, онучко, а я підкажу де що не так», – говорить бабуся. Та не для мене, на жаль, це заняття. А от із меншою онукою Юлею вишивають вони залюбки.Нещодавно рідненька зробила для мене подарунок: весільний рушник на майбутнє уже готовий, і чекає свого часу.А, отже, і благословіння, бабусине є: « Дарую тобі на щастя, на долю, щоб ти завжди усміхнена була».
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Аліна Кривик
