Слова…Так багато слів у моїй голові. Ніби надокучливі комахи вони кружляють навколо, але як тільки я намагаюсь спіймати хоч одне – здиміють. Не полишаю спроб і старанно збираю їх – безцінні перлини, та нанизую на ідею але невмілі пальці рвуть тонку нитку думки і слова розсипаються. З різноголосим дзвоном струменять по сходах на яких стою.
Озирнувшись, не розуміє куди йду, не знаю скільки сходинок пройшла і скільки має ще здолати. Куди ведуть мої сходи? У безкраю височінь або у підземну глибину, на вершину кришталево-крихкого всесвіту чи до темного моторошного серця світу? Не знаю але продовжую йти, бо як би сильно не боліли ноги і спина стояти на місці мені нестерпно і страшно. Рішуче крокую вперед в оточені чорної невідомості. Тільки яскраві картини, майстерно вишиті дорогоцінними намистинами письменників минулого і сучасності, дарують мені світло і рятують від безумства і само руйнації, що високими хвилями лине з навколишнього океану і заливає сходи позаду.
Не озираюсь. Підбираю слова-перлини і зраненими пальцями плету візерунок, що виринає з глибин свідомості. Зав’язую вузлик – ставлю крапку. З посмішкою милуюся новим браслетом з різнокольорових намистин, що такий дорогий моєму серцю. Одягаю його на руку і знов берусь з нитки-думки, щоб сплести нові браслети-нариси, намиста-повісті, картини-романи з вплетеними часточками моїх мрій і надій, розчарувань і страхів, талантів і чудес. Щоб подарувати їх кожному бажаючому.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Юлия Андриенко
