Останні тижні вся Україна з болем у серці спостерігала за кривавими подіями, що відбувались в серці України – на майдані Незалежності. Число жертв невпинно зростало. З обох боків гинули люди – український народ. Гинули за право називатись українцями! Настрій людей ставав радикальнішим, кожен захищав свою позицію, але всі єднались в одному – бажанні миру та зупиненні кровопролиття.
Життя Києва істотно змінилося. Вперше за ці три місяці протистоянь кияни відчули, що таке військове положення. Хоч надзвичайний стан все-таки не ввели, останні дні в Києві не можна охарактеризувати іншими словами.
Особисто я дізналася про те, що в центрі Києва знову неспокійно у вівторок, 18 лютого, після обіду. На подив для самої себе вже не завдяки Інтернету, або телебаченню, а просто подивившись у вікно. Живу я далеко від центру – на лівому березі. Та завдяки 14 поверху маю гарний краєвид із вікна – весь правий берег, мов на долоні. Цього дня було сонячно. Золото куполів Києво-Печерської лаври «горіло» на сонці, й це підкреслювало контраст із чорним димом, який йшов від центру Києва важкою хмарою на Дарницю. Від цієї картини з’явились мурашки на шкірі, одразу стало зрозуміло – палять шини на майдані й у досить великій кількості. До речі, цей дим незмінно стояв ще два дні.
Через півтори години сколихнула ще одна новина – закрили метро. У це важко повірити! Київський метрополітен вперше припинив роботу за весь час свого існування. Почалися страшенні затори, паніка. Одна за одною чулися історії про людей, які йдуть через мости пішки, або кидаються під колеса автомобілів, благаючи, щоб їх підвезли. Разом із тим кількість жертв зростала.
В середу багато людей не вийшли на роботу, за можливості всі залишалися вдома. У четвер, 20 лютого, після обіду розпочався хаос. Різко. Телеканали повідомляють про те, що в центрі міста невпинно зростає кількість жертв. Зо офіційними даними, їх вже більше 70 з боку мітингувальників і близько 15 з боку правоохоронців. У центрі постійно лунають вибухи, люди падають від куль снайпера. Метро й досі не працює, міська електричка також. У місто з Харківської траси через проспект Бажана на Позняках везуть автобусами тітушок, через Південний міст – бійців «Беркута». На майдан Незалежності неможливо доїхати, відповідно виїхати звідти також. Люди пішки прямують відносити їжу майданівцям. Всі в’їзди до Києва перекрито. За чутками, о 14:00 мають закрити мости й заправки.
Таких заторів, як тоді, я в житті не бачила! В спальному районі далеко від метро автомобілі стояли в чотири ряди й не могли проїхати. Чоловік років 50 у цивільному одязі зі звичайною палицею в руках вийшов виконувати роль регулювальника на перехресті. Таких черг в магазинах, як у той день, не буває навіть напередодні Нового року. З банкоматами теж саме.
Я не змогла від’їхати навіть від власного будинку – затори були і там, отже, маршрутки не їздили. Налякані люди, паніка на вулицях, чутки…
Йду додому, мене зупиняє чоловік років 35 з шаленими очима і питає :
– Пані, невже ввели надзвичайний стан?!
– Не знаю, я такого не чула, –- відповідаю невпевнено, а в голові прокручую всі новини, що читала перед виходом з дому.
– Та он люди кажуть.
– Не чула…, – хитаю головою.
– Біжіть додому, – каже мені, вже відходячи. – І нікуди не їдьте! – кричить вслід.
Згадую, що буквально 20 хвилинами раніше мене просив нікуди не їхати охоронець в магазині.
Ввечері кияни чекали, що зникне мобільний зв’язок та доступ до Інтернету. Не здійснилося. Зв’язок, звісно, був жахливий, та все ж була можливість дивитися он-лайн трансляцію до пізньої ночі. Засинати тоді було важко – невідомо, що буде, коли прокинешся.
Прокидалися, звісно, також під випуск новин. Оголошено дні жалоби. На багатьох підприємствах вихідний. Паніка на вулицях і в магазинах стихла, людей майже не видно – поховалися.
Потім почалася черга свіжих новин. Вихід Макєєнко та ще десяти депутатів із лав Партії Регіонів, поновлення роботи Київського метрополітену, пізніше – прийняття Верховною радою постанови «Про заборону насилля». Звісно, було зрозуміло, що сама по собі ця постанова нічого не варта, але це був крок назустріч вимогам народу. Особисто для мене – перший промінь надії. Сподівання на те, що все це не було марно.
У суботу, 22 лютого, Верховна Рада почала активно працювати. З’явились новини про повернення до Конституції 2004 року, усунення з посад Президента та поступово інших державних діячів. Також на усунені посади одразу призначали нових виконуючих обов’язки. В голові почали з’являтись перші несмілі припущення… невже, невже вони все-таки змогли? Невже народ України домігся, аби його почули?
Спостерігаючи за цими новинами, я вирішила відправитися на Майдан Незалежності – своєю присутністю та небайдужістю вшанувати пам’ять загиблих, і показати живим, що вони не одні у своїх ідеях.
Щойно я спустилася в підземку, мій погляд одразу зупинився на людях, що тримали в руках квіти: по дві, по чотири гвоздики. Стало зрозуміло – ми їдемо в одному напрямку. Оскільки центральні станції ще закриті на вхід та вихід, довелося добиратися довшим шляхом. Виходжу на станції «Площа Льва Толстого», прямою вулицею Червоноармійською до Бессарабської площі. Вулиці не змінилися – ті ж магазини, кіоски, жодних слідів революції та мародерства. Людей дуже багато. І тих, які йшли в центр, і тих, що прямували у зворотному напрямку. Всі розмови про Майдан та нові постанови Верховної Ради.
Доходжу до Бессарабської площі, бачу: нічого не змінилося. Повертаюся на вулицю Хрещатик, починаю виглядати Будинок Профспілок, і ось він – чорний, обгорілий, саме такий, яким його показують по телебаченню. Одразу стає моторошно. На очі наступають сльози, розумію, скільки болю тут пережили за останні дні. Згадуються і снайпери, і кількість загиблих.
Прямую далі. Вулиця Хрещатик така ж, як і раніше, нічого не змінилось. Ніякого сміття, ніяких наметів, магазини працюють у звичайному режимі. Людей так само багато як і завжди в суботу на Хрещатику. Тільки молоді хлопці, що стоять через кожні п’ять метрів брудні, засмучені, замучені, з пов’язками «самооборона», касками на головах і щитами нагадують про надзвичайний стан центру Києва. Серед великої кількості людей, що йшли мені на зустріч, я не побачила жодної посмішки. Київ в жалобі. Багато жінок та дівчат із заплаканими очима.
Підходжу до перехрестя вулиці Хрещатик та вулиці Богдана Хмельницького і опиняюся в тій частині Києва, за якою вся країна, і не лише наша, спостерігала онлайн. Бачу натовп, не можу зрозуміти, чому всі зупинилися, повільно просуваюся між людьми. Розумію – ось початок барикади. Вони значно змінилися порівняно з початком січня – їх дуже добре укріпили. Обійти ніяк не вийде, залишається лише централізовано проходити разом із усіма. Відкрито прохід шириною для одного автомобіля. Біля проходу чергують п’ять чоловіків із самооборони в касках, зі щитами та палицями в руках. Тим же шляхом заїжджають машини. Нарешті розумію, чого чекали всі люди.
«Покажіть, будь-ласка, багажник, – лунає впевнений гучний голос самооборонця. Водій не сперечається, мовчки все показує. – Дякую, проїжджайте, – той самий голос». Водій сідає в авто й одразу той же голос гучно наказує: «Всім розійтися пропускаємо машину!». Пішоходи слухаються та одразу розходяться по обидва боки – автомобіль вільно проїжджає. Тепер і ми можемо пройти через барикаду. Ті ж самооборонці уважно дивляться на людей, що проходять, але нікого не чіпають. На вигляд їм років по 25. В очах читається втома, видно весь біль, страх, ненависть. Всю тяжкість подій, які їм довелось пережити в ці дні. Але незмінно там залишилася любов і неймовірна впевненість – у своїх діях, своєму народі, у майбутньому, заради якого вони роблять все, що в їхніх силах. Складається враження, що вони більше не бояться нічого. Дивлячись на них, в мене виникає лише одне бажання – підходити і дякувати кожному, що б вони знали й завжди пам’ятали, що народ, заради якого вони йдуть на смерть, їм вдячний.
Я потрапила далеко не на той Майдан, яким бачила його півтори місяці тому. Тоді це було місце, переповнене неймовірною енергетикою. Люди випромінювали радість, вони співали, танцювали, посміхалися. Не дивлячись на те, що я була там одна, мені зовсім не було самотньо – зі мною разом був наш народ. Кожен намагався показати свою небайдужість: «Пані, Ви не змерзли?», «Пані, Ви когось шукаєте? Я Вам можу допомогти?», «Проходьте до кухні, у нас сьогодні гречка з курятиною!». Відчувалася турбота людей, які раніше були просто незнайомцями, повз яких проходиш в метро і навіть не звертаєш уваги. Це неймовірне місце.
Дивлюся під ноги, бачу, що немає половини бруківки. Рівно половини. До речі, зняли її вправно, дорога залишилася настільки рівною, ніби ніякої бруківки там ніколи й не було. Йду далі, роздивляюся барикади. Там можна побачити що завгодно: мішки, палиці, бруківку, меблі та багато інших, на перший погляд, незрозумілих речей. Звісно, автомобільні покришки. Вони всюди. Зараз їх не палять, але за потреби запасів покришок вистачить надовго. Люди спілкуються на різні теми, але дуже багато тих, хто йде мовчки, ледь стримуючи сльози. Підлога чорна від попелу, ще й легкий дощ його змочив, у повітрі стоїть стійкий запах диму. Тих, хто йде з Майдану, в транспорті впізнати дуже легко – за запахом. У середньому верхній одяг після декількагодинної прогулянки місцями бойових дій вивітрюється 2-3 дні. Це горять дрова – багаття в бочках, біля яких люди гріються, а також на польовій кухні. Йду погрітися біля одного з таких багать і послухати, про що говорять люди. Чую репліки дівчини явно з російським акцентом:
– Они у меня спрашивают, что Киев сильно засрали? А я говорю, ну, как, тут баррикады, где вы видели чистые баррикады? Их разберут – и будет чисто. Разве это самая большая проблема разобрать баррикады?
– А Ви з Росії?, – звертаюсь до неї
– Да, я из России, но уже два года живу в Киеве и полностью поддерживаю Киев! Не понимаю, почему россияне так агрессивно настроены, пытаюсь рассказать, как тут все на самом деле, но безтолку. Наверное, их нужно просто привозить сюда и показывать.
Переходжу ближче до правої сторони. Пересвідчуюся, що станція метро «Хрещатик» ще закрита, але люди стоять і чекають біля зачинених дверей. Цікаво, чого? Може, станцію все-таки скоро відчинять на вхід? Прямую далі. Магазини одягу працюють у звичайному режимі, майже в кожному розпродаж, це приємна новина, але не сьогодні. Хочу ще раз підкреслити: магазини працюють у звичайному режимі, їх ніхто не трощив, та ніхто не заважав працювати, що б там не розповідали. Прямую знову на ліву сторону. Тут польова кухня. Багаття, біля яких можна погрітися. Проходжу трохи далі, бачу БТР, на якому стоять представники «Правого сектору», висить прапор України, перехожі їх фотографують. Бачу пивну, яку переобладнали на госпіталь. Тепер на дверях висить великий червоний хрест, а біля входу чергують два чоловіки в білих халатах… правда, білими їх назвати важко, зараз тут все має сірий колір.
Попереду знов велике скупчення людей, розумію – ще одна барикада. Вже безпосередньо на вулиці Городецького, перед самим Майданом. Обійти її також неможливо. Прохід дуже вузький, а людей надзвичайно багато. Багато тих, хто йде на Майдан, і тих, хто прямує звідти. Одні несуть квіти в руках, інші – сльози на очах. Не чутно музики зі сцени. Сіре небо, дощ, чорний Будинок профспілок і неймовірна кількість людей у сльозах, які прийшли підтримати один одного й усю Україну в такий важкий день. Єдність народу – ось найважливіша цінність держави!
Наостанок хочу окремо згадати про відносний порядок на вулиці Хрещатик та власне Майдані Незалежності. Важко повірити, але навіть у таких умовах людям вдається підтримувати чистоту. Там після військових дій чистіше, ніж на вулицях багатьох спальних районів. Не дивлячись на барикади, ви не побачите в себе під ногами навіть недопалків. Це я говорю для тих, хто дуже хвилюється за чистоту Києва!
Фото: photo.vesti.ua
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анастасія Бичіна
