Минуло чотири місяці від того, як у Києві зібрався перший мітинг, пізніше названий Євромайданом. Сьогодні криваві події, що відбувалися в столиці та регіонах, обговорюють не тільки українці, але й увесь світ. Суспільство, умовно кажучи, розділилося на два табори – «за» й «проти». На головних площах південних і східних регіонів країни залунали такі незвичні для них заклики, як «Слава Україні! Героям Слава!», «Україна понад усе», «Схід та захід разом». У зв’язку з цим поширився патріотичний та націоналістичний рух. Як виховати у молоді патріотичний дух та яка доля надалі чекає на запорізький Майдан, «Пороги» запитали у його лідера Ігоря Артюшенка.
ПРО МОЛОДЬ ТА ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ
– Ігоре, розкажіть, як зацікавити молодь
– У нас завжди була така загальнополітична ситуація, що молодь не цікавиться політикою, і в результаті – політика не цікавиться молоддю. Політик чи громадський діяч апелює до певного сегменту. Якщо він подобатиметься пенсіонерам та людям старшого віку, то це буде 70 відсотків електорату, й тоді він отримає рейтинг. Якщо апелює до молоді, то явка на вибори – близько 40 відсотків. Його будуть любити й поважати, але молодь не прийде на вибори й ніхто не проголосує. Це веде до того, що проблема молоді на тому ж Майдані не піднімається. А якщо вона не піднімається, значить і молодь туди не приходить.
– Чи варто прищеплювати націоналізм?
– Тут потрібно розібратися в понятті «патріотичного виховання». Бо такі програми, наприклад, у Тернополі й Запоріжжі суттєво відрізняються. Будь-який патріот має виховуватися на цінностях, символах і персоналіях. Якщо у нас більшість виховується на радянських символах, то це не співвідноситься з поняттям незалежної України. Якщо у західній частині відбувається зворотній процес, ми бачимо наслідки – позитивні. Як на мене, розбудованої системи виховання в Україні взагалі немає, вона дійсно існує тільки на папері. В радянські часи була гарна система (октябрьонок – піонер – доросла людина як член партії), але це ідеологічне виховання. Хоча я, зрозуміло, негативно до цього ставлюся, але все ж це було систематизовано. Зараз, за великим рахунком, молодь не виховується. Є організація «Пласт». Якщо в Тернополі вона налічує десятки тисяч членів, то в Запоріжжі це група з 15 людей. Є комуністичні структури, але там також 30-40 учасників.
СТАВЛЕННЯ ДО УПА
– Чи залежить патріотизм від місця народження: на Сході чи Заході країни? І коли ви відчули себе патріотом?
– В сенсі націонал-патріотичного виховання, то на Заході чи в Центрі України ця система побудована краще, ніж в Запоріжжі, Донецьку чи Луганську. Вперше я сказав, що я не патріот, а націоналіст у років 18. Якраз були події «Україна без Кучми» чи щось таке. Загалом, черговий сплеск навмисно закинутих ідеї роз’єднання. Я знайшов у батька книжку (він її купив десь у 93-му році) Миколи Лебедя, назви не згадаю. Йшлося про УПА в боротьбі за незалежність. Я сів її читати. Там розповідалася правда про УПА, що вони не за «тих» і не за «цих», а за себе. Тоді і зробив перші висновки, принаймні для себе, хто має бути героєм. А якщо я знаю, хто має бути героєм, отже, знаю, які цінності вони сповідували. Така вибудувалася вертикаль думок. Зрозуміло, що люди, які читали щось інше, сформували іншу думку.
– Тобто для вас УПА – герої?
– Звичайно! Можливо, не завжди треба робити на цьому акцент, бо не всі люди це розуміють. Я не буду організовувати в Запоріжжі смолоскипну ходу й кричати «Бандера – вождь!», оскільки наразі це ще більше роз’єднає суспільство. Але, якщо про це не варто кричати на вулиці, не значить, що неможна так думати. Якщо говорити людині, що ми сповідуємо незалежність України, соціальну та національну справедливість, це сприймається краще. Якщо ж казати, що це були основні заклики Стецька, який прийшов після Бандери, всі кричатимуть: ай, ви фашисти, ви зараз почнете наших дітей різати! Людей залякали штампами, які навмисно «вкидалися» протягом останніх 60 років і, на жаль, продовжують діяти зараз.
ЯК НЕ РЕАГУВАТИ НА ОБРАЗИ Й НЕ ЗЛАМАТИСЯ
– Як ви реагує на образи на кшталт «бандерівець», «нацист», «фашист». Що порадите молоді, до якої так звертаються?
– Коли ми говоримо з комуністом, але комуністом, який читає, то він з трибуни на мітингу буде кричать «бандьоравец», «нацист», «фашист», а в приватній бесіді прекрасно розуміє, що це зовсім різні поняття і їх не можна об’єднувати. Я до того ставлюся спокійно. Не знаю, які факти треба навести, аби змусити мене змінити свої ідеологічні орієнтири. Так само я розумію іншу людину, яку важко переконати, з чіткою протилежною ідеологію. Ну, вважає вона, що всі «бандерівці» – фашисти, то нехай вважає. З чіткими ідеологічними принципами людей дуже мало, всі інші – це аморфне болото.
– Але ж якщо доросла людина має усталену думку, то для молоді інколи важко не сприймати образи на власний рахунок. Що можна порадити? Як не «зламатися»?
– Питання в тому, хто кричить. Якщо мені 18 років, я прийшов на Майдан, бачу нормальних адекватних людей, яких стоїть три тисячі, чую заклики «Слава Україні!», патріотичні плакати. І тут якась бабця підбіжить і почне кричати: ти – фашист, ти – нацист, то на мої 18 років я ще більше переконаюся в правильності того, що стою саме тут. Зараз у людини, яка хоче розібратися, є дуже багато можливостей це зробити. А суперечка завжди залишиться. Якщо ніяк не можеш переконати середовище, треба його змінювати. Є багато проукраїнськоналаштованих груп, спілкуйтеся з ними. Я вбачаю, що кожен має право на свою точку зору. Інше питання, що має бути якийсь рівень культурності й інтелігентності. От я вважаю, що комуністичну партію треба заборонити, але при цьому я не буду лізти на пам’ятник, щоб відбити йому носа або кричати людині на вулиці: «Ай-я-яй, ти комуніст!». Ну, не буду я цього робити! Думаю, так має бути і з іншого боку.
– До речі, як на вашу думку, наскільки правильно було ламати Леніна?
– Правильно було б не ламати Леніна, а відкрити музей комунізму, зробити платний вхід, нехай люди дивляться. З одного боку, я розумію, це – історія країни, з іншого боку – якщо вбачати, яка історія була в Запоріжжя, то давайте поряд з Леніним пам’ятник Гітлеру поставимо. Для мене ці дві особи однакові.
ОТОЧЕННЯ ТА СТАВЛЕННЯ ДО ЛЮДЕЙ ІЗ ПРОТИЛЕЖНИМИ ПОГЛЯДАМИ
– Серед ваших близьким є люди проросійського спрямування?
– Звичайно! Я б не сказав, що є люди, які кричать, що треба від’єднатися від України, таких немає. А ті, які хочуть другу регіональну мову або які голосували за Партію Регіонів чи негативно відносяться до націоналізму як до ідеології, є. Головне, щоб це не спровокувало емоційне напруження в суспільстві.
– Наскільки важливо для вас, аби оточення було з вами однодумцями? Чи можете ви принити спілкування з людиною, яка має протилежні погляди?
– Приємно, коли ти розумієш, що на твоїй стороні більшість, але з нашими переконаннями в Запоріжжі ми звикли бути в меншості. Проте я до цього ставлюсь спокійно. Розумію людей, працівників заводів, які зараз перелякані, бо знають, якщо не буде дружби з Росією, то ринок заводу, зорієнтований на ту ж Росію, зникне й не буде чим виплачувати зарплату, а людині – годувати дітей. Воно так, на жаль, є. Їм, можливо, було б краще, щоб це була територія саме Російської держави.
Але є й позитивні моменти. В порівняні з 2004 роком національна свідомість українців піднялася. Якщо раніше заклик «Слава Україні!» або червоно-чорний прапор сприймалися як провокація, то зараз прийшло усвідомлення того, що це нормально. І молодь сама звертається для формування загону Самооборони й спонукає до того, що місто, як і країну, треба захищати. І це не залежить від державного фінансування. Загальна тенденція позитивна – до 2004 року Запоріжжя вважалося «червоним» регіоном. За ці чотири місяці ми зрозуміли, що Антимайдану як такого не існує. Ми знаємо про вливання іноземних коштів, що є люди з Росії, завдання яких розпалювати цю ворожнечу, як було в Луганську та Харкові. Але цього в Запоріжжі не відбувається. Напевно, вони не можуть знайти достатню кількість людей, які б погодилися це робити.
ПРО МАЙДАН І ЙОГО ЗАВДАННЯ
– Говорять про фінансування й із іншого боку: якщо Антимайдан фінансує Росія, то фінансуванням Майдану займається Америка. Як ви ставитеся до таких думок?
– Скажу відверто, як лідера Євромайдану мене фінансує дві речі: власна кишеня й благодійні пожертви на Майдані. Все відкрито, кожної неділі людина від нашої організації розповідає, скільки було зібрано й скільки пішло. Звичайно, такі чутки є, бо більшість людей, і молодь в тому числі, привчили брати участь в громадському житті за гроші. Кожна людина має розуміти, якщо за те, щоб вона потримала прапор, дають 100 гривень, то вона відстоює не свої інтереси, а інтереси тієї людини, яка платить.
– Який наразі сенс майдану? Чи довго він проживе, як наглядач за високопосадовцями?
– Коли є одна велика мета, навіть недосяжна, то це об’єднує всіх навколо одного ворога. Уже відгалуженням Майдану стала Народна Рада, інші також вирішили створювати свої комітети контролю за владою, хтось думає, що Януковича «повалили» – і все, можна розходитися по хатах. Вони пішли й не розуміють, навіщо далі стояти. Майдан має бути методом громадського контролю за діяльністю влади, методом громадського тиску для того, аби відбулася люстрація чиновників, яка ще не доведена до кінця. Завдання – не дати можливості владі, яка прийшла, повторити ті ж самі помилки.
– Вас не запитують, що буде далі? Країна зараз у ненайкращому економічному становищі. Януковича прибрали, а до влади прийшли ті, які вже були й на краще також нічого не змінили. Майдану в Києві, який би щось контролював, немає. І до чого ми прийшли? Що далі?
– По-перше, треба казати, що економіки й не було. Чому, власне, народ і вийшов, бо починаючи з літа 2013 економічний розвиток йшов у зворотному напрямку.
– Але ж, принаймні, були соціальні виплати, а зараз і з цим питання виникають.
– Знаєте, я за останні три місяці стільки наслухався за крах економіки через Майдан… Декілька доріг і будинків спричинили економічну кризу? Від чого вона? Чи в Запоріжжі заводи перестали працювати? Це навмисна інформація, оскільки комусь вона вигідна. Ми ж розуміємо, що все це перекручування фактів. У країні хаос, тому що влади немає. Взяти, наприклад, нашу область: у нас є головний міліціонер і губернатор, прокурора досі немає, голови СБУ немає (інтерв'ю написане до нових призначень, – авт.), а всі, хто були за минулої влади, розуміють, що їх звільнять, тому вони нічого не роблять. Але це постреволюційний синдром. Щодо того, що на ті ж обличчя поміняли, так, це також негатив. Але з іншого боку, владу треба привчити, й це головне завдання Майдану, що якщо вони будуть робити щось не так, то їх не буде при владі. Завжди виникали запитання: давайте мера міста знімемо, а кого ж на зміну йому поставимо? На цей момент для мене не стоїть питання кого, для мене важливо, щоб всі мери та їх заступники розуміли: якщо громада вимагає зняти мера – його знімають.
– Але ж Майдан зараз іде на спад, є загроза того, що він взагалі зникне?
– Я б не сказав, що Майдан іде на спад. Зараз суттєвіші проблеми – зростання кількості проросійського населення, які оцінюють ситуацію з однієї сторони. Майдан потихеньку розходиться, а в той же час іде агітація зі сторони Росії. Ризики є, але я сподіваюся, що українськоналаштованих людей все ж більшість, а Росія не захоче ставати «імперією зла» знову.
– Чи відчували ви свою провину перед людьми, яких побили під час мітингу? Або ж кожен несе відповідальність за свій вибір самостійно?
– Я розумів, що якщо я накажу усім розходитися додому, то послухає відсотків 30. Ті, що стояли ближче до сходів, не послухали. І було б на Майдані під час розгону не 500 людей, а 300. А так ще була надія. Якщо людей буде багато, то розігнати їх не вдасться, а через це й не можна закликати усіх розходитися, оскільки якщо лишиться 50 людей, то їх там точно всіх поб’ють. Це було перше сподівання. Друге – винятково моральне: якось не вірилося, що таке можливо. Звичайно мені боляче за тих людей, які постраждали. Але в мене й не було важелів впливу, щоб цього уникнути. І для себе я прийняв рішення бути там до кінця з усіма. А сталося те, що сталося.
– Чому ідея Майдану пересилила страх фізичної розправи? Для чого вам це?
– Є цінності, є життєві переконання. Я – націоналіст, тому в мене не виникає запитання, для чого. Якщо я вважаю, що не можна не прийти, не можна не залишитися з людьми, розуміючи, що може бути розгін, не можна залишитися поза процесом, якщо процес важливий! Для чого це мені особисто? Є така дурна «затєя», що в світі має бути справедливість. Націоналізм можна порівняти з вірою. Я виховувався на таких цінностях. Треба йти до кінця, не зважаючи на те, чи можна перемогти. Яка різниця? Всі вже давно зрозуміли, що у кожного свій шлях. А ми на правильному шляху!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Ірина Коваленко
