Ультрас донецького «Шахтаря» про ситуацію на Сході: «Таке враження, що скрізь УКРАЇНА, а в нас – дупа»

Із загостренням подій в Харківській, Донецькій та Луганській областях України «Порогам» випала нагода поспілкуватися з одним із донецьких представників футбольного руху. Антон (прізвище просив не називати, – авт.) розповів про те, як проходять проросійські мітинги, та виказав власні припущення щодо цієї ситуації.

– Що ти можеш розказати про ситуацію в Донецьку?

– А що тут казати? «Донецька республіка» кружляла навколо, мітинг закінчився, почали розходитися. Ще в лютому розходилися тільки під «бекання» і «фукання» сепаратистів. Важко стало навесні. Після 5 березня проросійські активісти з георгіївськими стрічками зрозуміли, що їхня думка не єдина в місті, й почали жбурлятися яйцями. Того ж дня сталася перша бійка. Головне, що жінок і дітей вдалося відвести в безпечні місця.

tify;”>
– Яким чином це вдалося зробити?

– Прихильники федералізації кинулися в бійку. Там емоції зашкалювали, а жінки й дівчатка з іншої частини площі виходили спокійно. 13 березня стався найкривавіший мітинг, всю провину якого я, особисто я, й досі покладаю на міліцію, а конкретніше – на їхню бездіяльність. Чому проросійським активістам спокійно передавали арматуру, бити, а вони не реагували, я не розумію.

– Чи змінилися дії міліції порівняно з лютневими подіями?

– Ні. Я наведу тільки один факт. Не пам’ятаю вже, якого числа в березні, я разом із другом пішов до храму Козельщанської ікони Божої Матері на мітинг. Там мав збиратися наш народ, однак за годину до мітингу організатори спочатку змінили місце проведення, а потім скасували його взагалі. Проте не всі люди про це знали, частина прийшла й потрапила в пастку. Я разом із другом знав, але все ж поїхав. Там було все в триколорах. Пішли собі вулицею Артема, бачимо – стоять 100-150 голів із українськими прапорами, а сепаратистів – до п’яти тисяч. Ми приєдналися до наших (з українськими прапорами, – авт.), тільки руки в кишенях тримали, бо без газового балончику страшнувато ходити на мітинги. Отже, стоїмо ми, нас 150, пруть до нас «сепаратисти». Я так зрозумів, що найадекватніша частина просто пройшла повз, а решта зупинилися біля нас і почали своє стандартне: «Фашисти, чемодан-вокзал-бандерщина!», а один взагалі крикнув: «Валіть в свою Україну!». Міліція же в цей час потужним кільцем оточила ОДА. Однак за нашими спинами! І аж цілих три служителі закону на конях підкотилися, при тому, що нас 150 (це разом із жінками), а тих – тисячі. Почали розходитися, сили нерівні, так «сепаратисти» розписали матами пам’ятник Шевченку і… захопили ОДА. Таке кільце міліціонерів же було, по 5-10 шеренг стояло, і що ми бачимо? Вони стоять, стоять, і в певний час просто розходяться, так, наче навмисно «зливають» будівлю. Запитання: якщо міліція стояла за 100 метрів від нас за нашими спинами, бачила, що от-от нас затопчуть, але робила вигляд, що оберігає ОДА, тоді чому ж розбіглася? Чому нас ніхто не охороняв?

– Наразі є якісь зміни? Я так розумію, міліціонерів не залишилося біля ОДА.

– Після 13 березня, коли вбили Дмитра Чернявського (22-річний прес-секретар місцевої партії «Свобода», загинув внаслідок конфлікту між донецькими майданівцями та проросійськими мітингувальниками, – авт.) люди вирішили не виходити на мітинги. Сподівалися, що ця гарячка у «сепаратистів» спаде. Але в суботу, 19 квітня, був мітинг, і в «кращих традиціях» наших організаторів його знову за декілька годин до початку перенесли з центру на Калинівку у парк Перемоги (в межах Запоріжжя це якби перенесли з бульвару Шевченка до Бородинського мікрорайону, – авт.). Ми, молодь, дізнаємося це з соціальних мереж, але люди середнього й похилого віку ризикують раз за разом ставати жертвами «сепаратистів», опинившись не в тому місці.

Як давно ти був біля ОДА? Яка там зараз обстановка?

– У березні на тому мітингу якраз і був. Зараз там не хочеться й стояти – бігають «сепаратисти» з прапорами ДНР (Донецька народна республіка, – авт.) та РФ. А відбувається там масова істерія. Буквально днями мені сам-на-сам довелося спілкуватися з їхнім представником. Скажу лише одне: якщо, дай Боже, така влада буде в них, то ДНР – це гаплик! Людина абсолютно не розуміє елементарних законів, побудови держави, Конституції. Вимагав від мене, щоб я у своїй раді повісив прапор ДНР, інакше погано буде. Я відмовився й послав його. Він не називає навіть свого прізвища, представляється як Роман Миротворець, комендант 12-ї роти. Начебто це вони там у Слов’янську заправляють балом, але чи правда це, чи людина хвора – хто знає.

Він місцевий?

– У соціальних мережах написано, що рідне місто – Донецьк, але я знаю точно, що він працює у Костянтинівці (місто в Донецькій області, – авт.). На його місці роботи нам повідомили, що він взяв відгули.

– Як налаштовані ультраси та як ставляться до ситуації, що склалася на Сході України?

– Всі хлопці, з якими особисто я спілкуюся, налаштовані патріотично і, за можливістю, збираються на мітингах. На стадіон якось ходити зараз мені або ніколи, або немає бажання. Освистують буквально з сусідніх секторів усе, що стосується України. Атмосфера на стадіоні важка. Моя знайома дівчинка, котра ніколи не пропускала матчі, пішла зі стадіону з комом у горлі вже на восьмій хвилині.

– Через важкість атмосфери?

– Так. Соромно за Донбас. Соромно мовчати. Просто доходить до того іноді, що адекватні мої знайомі з «ультра» лізуть від ярості бити «кузьму» (пересічні глядачі-вболівальники, –авт.). Наприклад, на матчі з «Вікторією» (27 лютого 2014, – авт.) мій знайомий не витримав того свисту й поліз «кузьмичу» в «щі» зарядити, а на матчі з Дніпром (22 березня 2014, – авт.) з другого ярусу в наших летіли різні предмети. Стас – адекватна людина в житті, батько двох дітей – поліз на другий ярус по кріслах, і почав у «кузьму» від злості жбурляти різні предмети у відповідь. Отака атмосфера на стадіоні. Було в нас сподівання на спільний марш із дніпрянами в Донецьку, але вони не ризикнули.

– Відносини з перемир’ям покращилися між усіма клубами в Україні? Немає більше такої агресії, яка була раніше?

– Атмосфера на виїздах просто супер! Таке враження, що скрізь УКРАЇНА, а в нас – дупа. Скрізь люди як люди, а в нас – бидло.

Різниця відчувається гостро?

Це просто як описувати Лондон і якесь африканське язичницьке убоге селище. Не за інфраструктурою, а за поведінкою населення. Особливо прикро, що ми не відчуваємо підтримки Києва, нас напризволяще кинули й усе. Й така порожнеча в душі у мене вже п’ять місяців.

– А як щодо антитерористичних операцій, про які говорять ЗМІ?

– Це окрема казка. Як правильно зазначають донецькі патріоти у своїх групах, звільнення міст і покращення ситуації стається тільки на фейсбуці Авакова. Сумним жартом у нас уже стало: «Сподіваюсь, інфа не з фейсбуку Авакова».

– Як ти думаєш, що на нас чекає попереду?

– Однозначно людям набридне жити в постійному хаосі. Якщо взяти розмову з тим «комендантом 12-ої роти», то коли я про нього розповідав, навіть у двох моїх колег, які за РФ (хоча й пасивні), він викликав негативні емоції, тож сподіваємося, що люди прозріють. У місті така порожнеча, що всі вовком один на одного дивляться, атмосфера нездорова. Вони кричать: «Рааасія», «Бєєєркут», – і їх тисячі, а нас 150. Мітинги – єдине, де можна відвести душу. Атмосфера у Львові на майдані, у Хмельницькому не така, як у нас, коли тебе з усіх боків оточили «сепаратисти» з битами, ножами, травматами, балончиками, а ти стоїш і бачиш, що нас в десятки разів менше. У мене перший раз ноги ватні були від страху, чесно. Я без пафосу можу сказати: ми всі боялися, просто не показували цього, але боялися всі. Зараз уже це звичніше стало. Раніше знали: наш ворог – влада. Зараз ти не розумієш, хто твій ворог. Влада начебто правильна, але так само зраджує, міліціянти – зраджують, військові – то там, то сям зрадник. Не знаю, чим все це закінчиться, але я сподіваюся все буде на краще.

Фото: news.bigmir.net

Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Дар’я Свіцельська