Коли ти поїхала, я ніби втратила себе.

Чорні брови і такого ж темного, ніби смола, волосся. Карі очі та довгі  вії. В цей день вони були мені найрідніші та не дивлячись на те, що ти ще була поряд, я вже сумувала. Останній день був вирішальний, ми відкрилися одна для одної по новому, так щиро розмовляли та яскраво посміхалися дивлячись в очі. Назад вже шляху не було.

Найрідніша людина вже була на пів шляху до іншого кінця світу. Я розуміла, що вже не буде такої близької підтримки, цих рідних дотиків, розділення емоцій та блиску очей так поряд. Я не могла повірити що ось-ось і ти злетиш, як той птах у небо, від рідної Батьківщини, від рідного дому. Маленького зросту, але вже така доросла. 

 
Коли я зрозуміла, що тобі вже треба йти, з моїх очей покотилися сльози, немов роса зранку, такі ж прозорі та  чисті. Ми раділи всередині, але не стримували емоцій зовні. Ми прощалися, ніби ніколи більше не побачимось, хоча кожна з нас знала – відстань нас не зламає.

Нам завжди казали як ми схожі – густе волосся, карі очі, але різні в характері.

Такі рідні, але так далеко.