Український письменник Олександр Басанець поділився з «Порогами» своїми спогадами про творчі шляхи та розповів, що його надихає, звідки беруться теми для написання творів та про те, як йому вдається поєднувати роботу вчителя із літературною діяльністю.
– Скільки вам було років, коли ви вперше написали художній твір?
– Колись Остапа Вишню запитали, що таке любов. Він подумав і відповів: «Це було так давно, що й не пригадаю. Одне лиш пам’ятаю: це було щось дуже приємне». Ось так і я. Не пригадаю, однак пам’ятаю, що було це ще в початковій школі, й написав я тоді про годувальницю – корову Лиску. З тих пір і пишу.
– Яких письменників ви вважаєте своїми літературними вчителями?
– Григорій Тютюнник, автор роману «Вир».
– Що ви можете розповісти про шляхи, які за плечима?
– Мої життєві шляхи почалися від порога селянської хати в селі Котівка Магдалинівського району на Дніпропетровщині. Закінчив Котівську середню школу. В Дніпропетровському державному університеті здобув спеціальність філолога, викладача української мови і літератури. Тривалий час працював директором Бузівської середньої школи. Нині вчителюю, викладаю українську мову й літературу.
– У яких виданнях ви друкуєте свої художні твори?
– Друкувався у часописах «Борисфен», «Кур’єр Кривбасу», «Дивослово», «Свічадо», «Пані Вчителька», «Літературна Україна», «Література та життя», «Сільські вісті», «Журавлик». Видав п’ять книг – «Степовий холод», «Слід минулого літа», «У затишному кубельці», «Обидва береги» та «Чиста каламуть».
– А якому жанру надаєте перевагу?
– Та воно якось само собою виходить, що пишу я то новели, то повісті. А ще люблю пожартувати, тож є в мене власний жанр: «басанкізми» – короткі афоризми на основі власних спостережень. Це не новий жанр. Назви лише змінюються – в залежності від прізвища автора, наприклад, «перлюкізми» (від Перлюк).
– Який із ваших творів найдорожчий для вас?
– Кожен твір по-своєму дорогий. Це як діти. Хіба є такі, яких не любиш? Проте можу виокремити ті, над якими працював тривалий час, вивчав історичні матеріали, спілкувався зі старожилами. Давно мріяв у художній формі передати історію заснування сіл Котівка, Бузівка, дослідити родовід Басанців. Саме про це історичні повісті «Без батьківщини», «Чужинці», «Кручені паничі», які вийшли друком у видавництві «Пороги» (Дніпропетровськ) у 2013 році під загальною назвою «Обидва береги». Навіщо я написав цей твір? Напевне, щоб не відставати від своїх предків, що зберегли в пам’яті історію роду. Отож продовжую традицію, трансформуючи перекази в художню форму. Хай не забувають нащадки рід свій і мову!
– Звідки ви черпаєте натхнення та теми для написання творів?
– Як говорять, із кожної травинки й росинки. Ось і зараз. У сараї з’явилось нове гніздечко ластівок: у дверях, ні, між одвірками й дверима шпаринка, куди шугають безперешкодно птахи, замкнене приміщення чи ні. Лелеки прилетіли пізніше – 22 квітня, а щороку десь на день сміху були вже тут як тут. Гадав цього року, кепська прикмета, що їх немає, коли все ж таки з’явилися. Наша пара, що отаборилася на старому телефонному стовпі, дружить із іншою: так вчотирьох прогулюються толокою, а вже в гніздах вицокують, вигинаючи шию. Наша кішка безіменна привела трьох кошенят. Виконуючи спецзавдання моєї любої тещі, я переніс їх із горища до неї в офіс-коридорчик, куди й навідується кішка на відгодівлю своїх малят. Із таких деталей складаються реалії життя, а відтак і теми для творів.
– Як вам удається поєднувати літературну творчість і роботу вчителя?
– Кожен урок у школі – це також творчість. Крім того, уроки, спілкування з учнями, шкільні будні дають немало поштовхів і матеріалів для сюжетів творів. Літературна ж творчість, розуміння творчої лабораторії письменника сприяє якісному проведенню уроку. Знаєте, дорогого варте, коли учень говорить, що ваша розповідь про роман Юрія Яновського «Вершники» значно цікавіша, ніж сам роман. Я так не думаю, але ж… Факт біографічний.
– Над чим працюєте зараз?
– Зараз пишеться нова сторінка історії України. Пишу і я. Це пошуки свого місця під сонцем, роздуми про мистецтво, цінності, справжні й надумані, мораль. Поклик предків, мабуть, – все-таки не вигадка поетів. Він таки до чогось зобов’язує. Бодай до того, щоб нащадкам не було соромно перед своїми предками.
Заголовне фото: mykirov.com
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Каріна Сєчіна
