Опитування Київського міжнародного інституту соціології показують, що четверть населення Донбасу бажає приєднання до Росії. Винна в цьому тільки російська пропаганда, чи може на це впливаєще купа політично-економічних та історико-психологічних факторів?
Назад у минуле
Під час промислового буму XX століття до Донбасу з?їзджалися всі, кому потрібний був заробіток. Саме в цей час рід Януковичів пустив своє коріння в цьому регіоні. Володимир Ярославович Янукович, дід четвертого президента України приїхав працювати на шахту із села Януки на півночі Білорусі.
«З 1960-х з’явилося багато слов’ян з найближчих російських губерній і ще більше в період соціалістичної індустріалізації. Багато було і бандитів з усього СРСР, бо на шахти брали працювати без документів», – пояснює Ігор Тодоров, професор кафедри міжнародних відносин Донецького національного університету.
У 1959 році Донецьку область населяли росіяни (37,6%), українці (55,6%) та національні меншини(6,8%). Через етнічну неоднорідність акцент змістився в бік соціальної структури. Найзручнішою ознакою об?єднання була ідеологія, основа якої базувалась на пролетарській приналежності, інтернаціоналізмі та російській мові (як мові інтернаціонального спілкування).
«І ще, відповідно на класовій ненависті і, як наслідок – презирство до культури і вищої освіти» – додає експерт, Ігор Тодоров.
Через 50 років ця ідеологія не змінилася, навіть покоління вже незалежної України ідентифікує себе так само. Приклад цьому – двадцятирічний Євген, який мешкає в Донецьку та навчається на шахтобудівника в Донецькому національному технічному університеті. Він вважає себе донбасівцем, а вже потім українцем. І це досить типове самовизначення молоді на Сході.Через 2 роки хлопець матиме вищу освіту і йому не доведеться декілька років обіймати найнижчу посаду в шахті. З дипломом шлях Євгена лежить у гірні майстри.
«Мінімальна початкова заплата 4 тисячі, так що на пиво з горішками мені вистачить», – гордовито ділиться своїми планами парубок. Його батько теж все життя працює в шахті. Євген критично ставиться до Угоди з ЄС, бо вважає, що це позбавить його майбутньої роботи.
Мова – то наше все!
Для більшості мешканців Донбасу (75%) рідною мовою є російська. З 1994 року політики використовують мовне питання у своїх передвиборних кампаніях, і воно стало гарним інструментом впливу на громадську думку. Майже 40% мешканців Донецької області вважають, що в Україні обмежуються права російськомовного населення (дані опитування Київського міжнародного інституту соціології).
Тривогу викликала спроба Верховної Ради після перемоги Майдану відмінити Закон «Про державну мовну політику», в якому за російською мовою був закріплений статус регіональної. Не зважаючи на те, що в.о. президента Турчинов О. В. наклав вето, багато донеччан сприйняли це як заборону використання російської мови. Хоча відміна закону і не набула чинності, але російські ЗМІ, що транслюються в Донбасі, використали цей інцидент для розвитку антикиївських настроїв.
«Ефект бумерангу» в медіа-просторі
Майже повна українізація загальнонаціональних каналів (мета якої – відродження української мови та національної тотожності) у російськомовних регіонах викликала зворотню реакцію. З одного боку, це призвело до переорієнтації донецької аудиторії на регіональні канали, а з іншого – до переходу на супутникові канали Російської Федерації.
Павло Казарін, український журналіст, який працює в російських ЗМІ, пояснює, чому ще російські телеканали приваблюють глядачів: «Вони знаходять приємну для себе соціальну реальність. Там дуже чітко визначено хто ворог, хто друг та алгоритм дій, щоб бути щасливим. Російська інформаційна картинка завжди привабливіше, вона чорно-біла і тобі чітко вказують, як бути на білій стороні і хто є на чорній. Але ж реальне життя з величезною кількістю півтонів і відтінків».На противагу російському телебаченню, українське транслює сюжети про суцільні та всюдисущі проблеми, тобто частіше за все зображують реальний стан речей.
Очевидно, що функція медіа – інформувати, а не створювати штучні міфи. Але багатьом донеччанам психологічно зручніше дивитися новини, які відповідають їх світобаченню.
«Батьки та діти»
У Донецькій області громадяни масово передають соціальну опіку над своїм життям владі. Мешканці вважають, що саме влада відповідальна за освіту, охорону здоров’я, стабільну роботу та виплату зарплат, пенсій і соціальних допомог.
«Донбас – це регіон, який однозначно успадкував ту ціннісну систему, яка існувала в Радянському Союзі: «махровий патерналізм», домінування колективістських цінностей, історична пам’ять, переважно орієнтована на радянську спадщину», – гостро оцінює менталітет регіону соціолог культури Дмитро Миронович, який очолює соціологічну лабораторію при Донецькому університеті управління.
Саме така політика «сім’ї» вигідна регіональній владі. Існують умовні «батьки» – це найбільші бізнесмени, накшталт Ріната Ахметова, Сергія Тарути, Віктора Нусенкіса та інших. На їхню користь умовні «діти» (мешканці регіону) відмовляються від своїх політичних прав. Саме так процвітає «регіональний патерналізм» під гаслом «старшим видніше». Громадяни на всіх виборах голосують за своїх, з «сім’ї».
Отже, проросійські настрої – це не просто результат російської пропаганди у засобах масової інформації, тому тут простих рішень немає. Щоб зменшити ці настрої у жителів Донецького краю, недостатньо відключити російські телеканали. Потрібна комплексна робота центральної та місцевої політичних еліт, неурядових організацій та ЗМІ над тим, щоб донеччани відчули себе повноцінними громадянами України, які бажають працювати на її благо.
Автор: Наталі Дихно
Фото: image.112.ua
Публікація підготовлена в рамках конкурсу «Революція буквами» за підтримки Центру регіонального розвитку «Топ-Кая» та порталу «Пороги»
