24 травня 2015 року відомий російсько-американський поет єврейського походження Йосип Бродський мав святкувати свій 75-річний ювілей.
Мистецький спадок цього автора, як і в цілому його постать, досить суперечна в російських та українських мистецьких кулуарах. Дехто з сучасних криків вбачають та засуджують у його пізній творчості відверте українофобство, а в радянські часи його взагалі визнавали неробою, доказом чого є спочатку фейлетон одного з тодішніх провладних письменників під назвою «Окололитературный трутень», а пізніше – арешт та заслання.
Саме після цих подій автор цілком та повністю розчаровується в радянській владі, розуміючи, що талановитий літератор в СРСР – це обов’язково маргінал, дисидент, ворог народу, – все що завгодно, але ні в якому разі не просто митець.
Наступає новий період в його житті та творчості: під тиском радянських посадовців поет змушений залишити Росію – йому було «дозволено», та, навіть, «рекомендовано» емігрувати до Ізраїлю. Але творити на своїй історичній Батьківщині авторові не вдається: під час короткотривалого візиту Бродського до Австрії, він зустрічається зі своїм гарним знайомим, професором-славістом із Сполучених Штатів, який допомагав Йосипу Бродському адаптуватися до культурних умов «західного світу». Зрештою, автор зупиняється у Нью-Йорку, де викладає історію російської літератури у багатьох коледжах та університетах, зокрема у Мічиганському університеті.
І, нарешті, вершина творчості автора, її апогей, та справжнє світове визнання: у жовтні 1987 року Шведська королівська академія визначила Йосипа Бродського лауреатом Нобелівської премії з літератури. Ця подія стала справжньою несподіванкою як для західної літературної спільноти, так і для його прихильників та противників у СРСР. Саме це досягнення автоматично піднесло автора на один щабель із такими «геніями думки», як Іван Бунін, Борис Пастернак, Михайло Шолохов та Олександр Солженіцин. Лише вищезгаданим авторам вдалося отримати звання лауреата Нобелівської премії. І, що найцікавіше, усі (окрім хіба що Шолохова) були вщент роздавлені та розкритиковані радянською владою: Бунін взагалі не визнавав свого громадянства через те, що «творили» більшовики, називаючи їх «варварами»; натомість Пастернак був змушений відмовитися від нагороди під тиском суспільного цькування; а про Солженіцина, напевно, і говорити не варто: російська держава прирівнювала його до стану національного антигероя, практично Григорій Распутін у літературному світі. Постать Бродського також не стала виключенням, оскільки свою ж нагороду автор отримав саме у якості американського поета, а ніяк не радянського, чи російського. І навряд чи можна сказати, що це було не логічно, бо ж писав автор англійською, більшу частину життя він прожив за кордоном, був викладачем у американських університетах, себто і мав безпосереднє відношення до тієї, «західної» культури.
Звісно, що після цих подій, наприкінці 80-х, творчість автора знову повернулась у радянський простір, він отримав визнання, та всі по праву вважали його російським поетом.
Доля автора була досить складною, і його смерть у віці 55 років безперечно стала великою втратою для багатьох прихильників по всьому світі. Але в будь-якому разі, з наближенням його ювілею варто вшанувати пам’ять Йосипа Бродського, та віддати належне, бо ж сатира на соціальні проблеми, відчуття епохальності часу, здатність абстрагуватися від навколишнього середовища та неповторний літературний стиль – це саме ті характерні риси, які живуть у віршах поета і до сьогодні.
Иосиф Бродский – Пилигримы (1958)
“Мои мечты и чувства в сотый раз
Идут к тебе дорогой пилигримов”
В. Шекспир
Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмов и баров,
мимо шикарных кладбищ,
мимо больших базаров,
мира и горя мимо,
мимо Мекки и Рима,
синим солнцем палимы,
идут по земле пилигримы.
Увечны они, горбаты,
голодны, полуодеты,
глаза их полны заката,
сердца их полны рассвета.
За ними поют пустыни,
вспыхивают зарницы,
звезды горят над ними,
и хрипло кричат им птицы:
что мир останется прежним,
да, останется прежним,
ослепительно снежным,
и сомнительно нежным,
мир останется лживым,
мир останется вечным,
может быть, постижимым,
но все-таки бесконечным.
И, значит, не будет толка
от веры в себя да в Бога.
…И, значит, остались только
иллюзия и дорога.
И быть над землей закатам,
и быть над землей рассветам.
Удобрить ее солдатам.
Одобрить ее поэтам.
Підготував: Костянтин Ценцура
Джерела: scanpoetry.ru, to-name.ru, www.litra.ru
