У Запоріжжі Юрій Кулініч відомий як актор Обласного академічного театру молоді, автор-виконавець та поет. За десять років акторства він зіграв у багатьох спектаклях, серед яких«Боинг – Боинг или На крыльях любви», «Дайте занавес!.. Срочно!», «Квадратура круга», «Кошкин дом», «Миллион за жену», «Муха-Цокотуха», «Романтики или Безрассудная любовь», «Тринадцатая звезда», «Ужин дураков», «Эзоп» и другие».
Однак слави серед молоді та користувачів Інтернету він здобув після прем’єри сатиричного короткометражного фільму про Запоріжжя «Атипичный таксист».
«Пороги» познайомилися з Юрієм Кулінічем ближче.
– Юрію, коли і як ви усвідомили, що актор – це ваша професія? Чи вважаєте її своїм покликанням?
– Чесно кажучи, я випадково потрапив до театру. Спочатку взагалі не знав, чим по життю займатися. Навчався в училищі –вистачило мене лише на рік, зрозумів – не моє. Пішов працювати на завод. Та ж історія. Якось познайомився з одним чоловіком, який працював у театрі ляльок монтувальником.Вирішив теж влаштуватися туди. Якийсь час пропрацював. До цього мені ніколи не доводилося бутив театрі, не бачив з середини, як там. Мені сподобалося, і я став грати. Врешті решт я потрапив до Театру юного глядача. Я порівнюю себе з перекотиполем. Все так спонтанно вийшло. Не знаю, може, вже знайшов себе, а, може, й ні, далі буде видно.
– Як видумаєте, ви однакові на сцені і в житті? Як вдається вживатися в ролі, коли час від часу у реальному житті стаються негаразди?
– Не знаю, не бачу себе зі сторони. Ось така акторська доля – треба вийти і працювати. У кожного свої прийомчики. У мене досить простий – просто налаштовуєшся перед виставою, виходиш і працюєш.
– Ви 10 років працюєте у театрі. Чи є образи і характери, які краще вдаються і які хочеться грати, а які навпаки?
– До речі, не рахував скільки працюю. У своєму житті зіграв не багато ролей. Тому не можу виділити. З середини здається, що кожна роль легко не дається. Є складніші, є простіші.
– На сцені акторам доволі часто доводиться імпровізувати, тоді виникають різноманітні ситуації. Чи були такі у Вас?
– Багато було таких історій. Якщо розповідати все, буде не зрозуміло, бо це специфічно. Глядач зі сторони може не помічати їх. Самим учасникам смішно – хтось біг, впав, ми починаємо сміятися. Є всього декілька секунд аби перевести подих і зібратися. Наприклад, актор повинен вийти, а його немає. І тоді такий переполох починається, хвилювання. Просто треба вміти обігрувати.
– Пересічні люди відпочивають, відвідуючи театр, різноманітні виставки. А як Ви проводите, вільний від роботи, час?
– Я вважаю, самим класним відпочинком – спати і їсти, ще можна поїхати кудись. Сам не часто подорожую, бо кошти не дозволяють.
– Чи є девіз, з яким сміливо йдете по житті?
– Девізу немає. Я взагалі живу як живеться. Що буде – те буде.
– З чого починається ваш день (думки, переживання)?
– День починається з того,що треба прокидатися. А зовсім не хочеться. Трохи лінива я людина.
– Ви відомі як актор театру, але ви вийшли за ці рамки і почали кар’єру автора-виконавця. Чи відрізняється актор Юрій Кулініч від музиканта Юрія Кулініча?
– Не знаю. Важко про себе судити. Такий собі спад: то ти – класний, то – ніхто. Музика для мене – хобі. Театр – робота. Не хочеться йти на репетицію, а треба. Нема настрою, а повинен грати. А у музиці немає такого – треба записати альбом. Я якийсь час не написав жодної пісні, просто нема натхнення. Цим і відрізняється аматор від професіонала. Є певний набір пісень, який подобається людям і це добре. Граю з гуртом, але виступаємо не часто.
– Хто або що надихає Вас на написання пісень?
– Настрій або те, що турбує. Мелодію награв, і від неї вже можна відштовхнутися.
– Ваші пісні надзвичайно проникливі, є написані на патріотичну тему. Національна самоідентифікація прийшла до вас після подій на Майдані?
– Після анексії Криму. Просто вирвалася пісня «Пора». Треба було якось себе вгамувати, якось заснути. Написав, потім з другом на Хортиці зняли відео до неї. А так пишу на всілякі теми – така собі філософська нісенітниця.
– Зараз суспільство стривожене ситуацією у державі. Як Ви відноситеся до того, що відбувається?
– Звичайно переймаюся ситуацією. Нема слів, щоб висловити стурбованість. Знаєте, я вперше в житті відчув себе українцем, що живу в своїй країні. Почав пишатися цим. Коли народ постав, я підтримав. Був у Києві на Майдані, в Запоріжжі. Зокрема 13 квітня, коли сепаратистів обкидали яйцями. Пам’ятаю, як по роботі терміново приїхав з Києва, ввечері вмикаю Громадське, а там вже показують труни – це жах. Вперше за скільки років почалася справжня боротьба за незалежність, бо її і не було, надто легко далася. Ось коли пролилася кров, тоді зрозуміли. Відразу всі почали вивішувати прапори. Це відбувається на генетичному рівні. Неминуче, так повинно було бути. Все відтягувалось. Хоч зараз і спад, все одно переживаю. Звичайно, в деякі мірі владою не задоволений, ніякої довіри не викликає. Що буде далі невідомо.
– Що можете побажати нашим читачам?
– Здоров’я, миру, всіх благ і простого людського щастя.
Автор: Оксана Козачок
