Уродженець Запоріжжя Ігор Юрійович Титовський, відомий для прихожан як Отець Ігор, а для студентів Запорізького національного університету, як викладач «Релігійної журналістики», став добровольцем в 12-му батальйоні територіальної оборони «Київ». Не зважаючи на несприятливий стан здоров’я та численні застереження з боку рідних та близьких, батько трьох дітей зібрав всю волю в кулак і без жодного жалю та вагань пішов воювати. Адже не зміг сидіти склавши руки, коли в українській армії були страшенні недобори солдатів. Завітав до військового комісаріату в рідному місті та показав білий квиток, та йому сказали чекати, адже занадто проблемним він був, до того ж навіть не служив у армії. Але чоловік не здавався і, дізнавшись про те, що рідний брат також має за мету потрапити до АТО разом із ним відправився до м. Києва, де, пройшовши медичну комісію,успішно вступив в 12-й батальйон територіальної оборони. Після проходження тижневого навчання, як оповідає сам Ігор Юрійович, його відправили на фронт. «Ми і супроводжував військову техніку, і близько трьох місяців служили на блокпосту між Щастям і селом Трьохізбенка, що на Луганщині та багато іншого. Часто до нас приходили жінки, діти та бабусі, які приносили гостинці і, з непідробною посмішкою на вустах, цікавились нашим життям та здоров’ям. Що було надзвичайно приємно і зворушливо, адже в усіх нас були сім’ї, за якими усі без винятків щиро сумували. Але, на жаль, далеко не кожний мав благородні наміри, через що ми були змушені відмовляти деяким наполегливим господиням,які за доброю справою таїли чорну мету. Саме тому ми брали продукти лише від перевірених людей, з якими за різних обставин встигли здружитись навіть за такий короткий час. Мене часто запитували, як я можу буди служителем Божим і тримати в руках зброю, вбивати дивлячись прямо в очі? Поєднувати не поєднуване. Я завжди відповідаю, що мабуть щасливим народився, бо ще ні разу з підрозділами противника у нас не було вогневого зіткнення. Звісно траплялось різне, нас і бомбили, і прилітали гради,але мені пощастило не брати участі в бойових перестрілках. Саме тому я не прикладав рук до вбивства жодної живої душі, чим дуже пишаюсь і тепер.» Не зважаючи на те, що кожної хвилини вони могли бути обстріляними, по першому проханню своїх бойових товаришів Позивний перевтілювався у отця Ігоря. Щойно він знімав форму і одягав рясу, одразу ж змінювалось і відношення до нього: усі, притихши, спостерігали за величним дійством, яке в залежності від місця і часу намагався виконувати святий отець. Та були й такі випадки, коли його брати по службі, заради жарту, просили взяти зброю, під час його перебування в церковному одязі та з відповідною атрибутикою, але він навідріз відмовлявся, адже вважає це зовсім не доречним. Хоч скільки його не просили взяти на декілька хвилин автомат задля фотозйомки, він був непохитним у своєму рішенні, тому друзі жартували, мов, ну нічого-нічого, буде обстріл і тоді в тебе не буде іншого виходу, як схопити зброю автоматично.Жарти, жартами, але все це було надзвичайно серйозно, адже батальйон знаходився у «гарячій» зоні, де кожної миті могло щось статись.
На сьогоднішній день Ігор Титовський знаходиться вдома через погіршення стану здоров’я. Але на запитання чи хотів би він повернутись назад до рідних побратимів, без жодних роздумів та вагань він відповідає: «Так! Хоч там і важко, і умови далеко не мед, і за домом деколи туга страшна бере, але ти ніколи не сидиш склавши руки. Ви не повірите, але саме там, на власні очі я спостерігав такі картини, згадуючи які, в мене йдуть мурашки по шкірі. Ви хоч раз у житті бачили кінець і початок карколомної веселки? Місяць в усіх його фазах? Вдихали джерельно чисте повітря, яке панувало на щойно пробудженій від сну землі? А я все це бачив і хочу побачити знову. Саме тому я прагну повернутися до своїх військових побратимів, адже там ти чітко розумієш, за що і заради кого ти борешся, після чого не може бути навіть і мови про якісь побоювання чи страх. У мене троє неповнолітніх дітей. Надивившись на те, як в тому ж самому селищі Трьохізбенка десятирічні хлопчики та дівчатка розбираються в калібрах патронів, та можуть з легкістю на слух визначити що стріляє, мною оволодіває жах, адже я не хочу, щоб і інші мільйони, в тому числі і мої нащадки, були свідками цих страшних подій, які відбулись під Луганськом: бачили зруйновані будівлі, сліди від танків на асфальті, страх та відчай. Саме тому зараз, коли я знаходжусь вдома, я відчуваю якесь спустошення, адже після проходження «школи» АТО, дивлюсь на світ зовсім іншими очима. Вже і друзі здаються не такими,і минулі захоплення та інтереси -сьогодні все зовсім по іншому. Тому я і прагну повернутись назад та стати на захист Батьківщини знову».
Ось якими героями поповнюється наша рідна земля. Я щиро рада, що мала можливість послухати цю неймовірно цікаву людину та дізнатись декілька уроків і порад на майбутнє. Адже цей чоловік не просто чудовий солдат, гідний священик та грамотний і досвідчений викладач він насамперед людина, яка, не зважаючи ні на що, оберігає свою країну та намагається зробити її кращою.
Автор: Влада Москвітіс
