Сьогодні Україна та світ відзначає трагічну 30-у річницю аварії на Чорнобильській АЕС. З того часу з’явилося багато нової інформації, а розслідування з приводу причин аварії ведеться і нині.
Розрахувати загальну кількість загиблих через аварію на ЧАЕСі по всьому світу практично неможливо. Ґрінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що в результаті аварії лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитоподібної залози і очікується ще 50 тисяч. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10% померло і 165 000 стало інвалідами. Ці страшні данні змушують замислитись над доцільністю використанням дешевого «мирного» атому.
Про те, що саме відбувалось у Прип’яті 26 квітня, як про це писали радянські ЗМІ та про справжніх героїв, які віддали свої життя, щоб не допустити поширення радіації «Пороги» дізнавались у краєзнавця, історика, письменника, журналіста, члена НСЖУ та автора книги про ліквідаторів аварії на ЧАЕС Володимира Бухтіярова.
– Існує думка, що аварія такого масштабу могла статися тільки в радянській країні. Що ви можете про це сказати? Чи можна пояснити, чому найбільша техногенна катастрофа за всю історію людства трапилася саме з нами?
– На мою думку, в аварії на ЧАЕС не можна повністю винити радянську систему. Така катастрофа могла статися з будь-якою країною. Варто згадати і аварію на станції Трі-Майл-Айленд у Сполучених Штатах, недавній досвід Фукусіми, та багато інших випадків. Це підтверджує те, що, не дивлячись на усі сучасні технології, видобуток енергії атомним шляхом і досі має певну частку ризику.
– Якщо брати до уваги сьогоденні нехтування технікою безпеки в країні, як ви думаєте, чи може щось подібне повторитися в майбутньому?
– Так, звичайно, чому ні. Я гадаю, що цілком ймовірне повторення такої критичної ситуації, котру пережили ми у 86-му році. Це може трапитися з будь-якою країною, що використовує атомну енергію, і в тому числі з Україною. Тим паче, коли в державі відбуваються військові дії, то ризики терактів, катастроф збільшуються в рази.
– На момент аварії вам було 35 років, і ви вже вели журналістську діяльність в газеті «Червоний гірник». Що ви відчували в той час? Що вам говорило керівництво? Якою інформацією про аварії володіли взагалі?
– Ну, звичайно, ми переживали. Не розуміли, що відбувається. В газеті, в основному, новини з цього приводу були просто передруком інформації з телевізійних випусків програми «Вести». Інформації не було ні як у пересічних громадян, ні як у нас, журналістів.
– Як тодішнє суспільство журналістів зреагувало на аварію в Чорнобилі? Не приймати позиції влади в той час було складно, але, можливо були ті хто знали, і хотіли донести до людей правдиву інформацію?
– Повторюсь, інформації було дуже мало, ми відчували, що трапилось щось надзвичайно серйозне, але нічого зробити з цим не могли. Ми відчували себе просто спостерігачами. Пізніше почали масово збирати колишніх військових, особливо інженерів, хіміків-дозиметристів. Навіть у нас з редакції декількох людей забрали. Я з самого початку рвався до Чорнобилю (як журналіст), але отримав дозвіл редактора лише влітку 1986 року, коли повним ходом йшла операція з ліквідації наслідків аварії. Близько місяця провів у 30-кілометровій зоні відчуження, але всі спроби потрапити на реактор були марні. Проміжні блокпости мені вдавалося проходити зі своїм журналістськім посвідченням, а на останньому, перед забороненою зоною, мене вертали.
– Знаєте ви, як багато журналістів туди відправляли взагалі?
– На жаль, такої інформації в мене немає. Але, можу впевнено сказати, що це були одиниці. Для журналістів, та і взагалі для будь-яких не військових людей, дорога до Чорнобилю тоді фактично була закрита. Пропуск до цієї зони видавало виключно Міністерство оборони, тому контроль був дуже жорсткий.
– Як ви зважилися написати книгу про ліквідаторів?
– За освітою я історик, написав достатньо книг та праць про війни, переломні події в історії. Так і вирішив створити збірник з історіями наших співвітчизників-ліквідаторів.
– За яким принципом ви відбирали «героїв» своєї книги?
– В мене та у нашої редакції дуже ґрунтовні архіви. Після 30 років з дня аварії, інформації про це дуже багато, тому було не зовсім складно знайти людей, що ліквідували наслідки аварії на ЧАЕС, навіть з нашого міста. У моїй книзі зібрано до 30-и історій, якій, на мою думку, були цікавими та неординарними. Деякі з героїв цієї книги були моїми знайомими.
– У своїй книзі ви часто згадуєте про те, що більшість ліквідаторів, які їхали в зону аварії, не до кінця усвідомлювали повноти цієї катастрофи і можливих її наслідків. Це пов’язано з тим, що люди в принципі тоді ще не були знайомі з можливостями «атома», або з тим, що влада навмисне не хотіли розкривати повних масштабів трагедії?
– Ну звичайно ніхто не розумів взагалі, що таке атомна енергетика, та який процес її видобутку. Я думаю люди і зараз не розуміють цього. У тих ліквідаторів був наказ, і було не важливо, знають вони про те, що це небезпечно, чи ні. Вони мали їхати без обговорень. І, в додаток до цього, як я писав у своїй книзі, умови праці для них були просто жахливі. Починалося все з того, що туди вони мали їхати у переповненому поїзді, на третій полиці, тій, що для багажу. Ну і закінчувалося тим, що вже під час роботи у зоні аварії їм доводилось працювати із застарілим обладнанням, недоїдати, та нехтувати технікою безпеки.З приводу влади, то, звичайно, ніхто не хотів, як то кажуть, «виносити сміття на вулицю», людей до кінця запевняли у дріб’язковості аварії, проводили паради, та приховували реальні данні.
– Що потрібно зробити, щоб нове покоління пам’ятало і шанувало людей, які, як ви писали, рівнозначно солдатам на війні, жертвували своїми життями і здоров’ям «борючись з бунтівним атомом»?
– Сьогоднішня влада, якщо так можна виразитись, дуже нечемно ставиться до багатьох верств населення, що так чи інакше відносяться до СРСР. Я маю на увазі і «афганців», і «чорнобильців», і багатьох інших. Ці люди врятували не тільки нашу країну, а й більшість сучасних країн Європи, та взагалі усього світу. Звичайно, для пам’яті про це, мають перевидавати книжки, енциклопедії, зводити меморіали, та розслідувати кожний окремий випадок, кожну окрему долю, і доносити це до молоді.
– Чи не замислювалися ви про роботу над схожими проектами/книгами? Чи ведеться така робота в вашому відділі газети?
– Цю книгу я видав за кошти редакції, і досі винен частину коштів, тому що на неї немає великого попиту. Звичайно, в мене є дуже багато нових матеріалів з цього приводу, гадаю вистачило б на цілу енциклопедію, але через брак матеріальних коштів, ні я, ні моя редакція, не можемо взяти на себе відповідальність з видання.
Автор: Костянтин Ценцура
