Ми багато говоримо про захист земель на Сході України, про добробут для нашого народу, і говоримо, зокрема, про сепаратизм. Та чи усвідомлюємо ми у повній мірі, що це таке?
Здавалося б, не перший рік боремося з цією заразою. Але де межа між яскраво вираженим невдоволенням владою і лютою ненавистю до всього українського?
Я часто спостерігаю, як, зачувши українську мову, співрозмовник, який до цього був цілком адекватним, починає закочувати очі, а при будь-якій згадці про українських політиків надає обличчю такого виразу, ніби от-от виблює. Звичайно, політиків ніхто не любить. Тим не менш, вони – це завжди свіжа основа для будь-якої розмови. У суто конфіденційних бесідах можна і облаяти декотрих персонажів. Наші можновладні умільці вміють і красти, і діла свої прясти, але до чого тут пересічні люди? Прирівнювати народ до влади – абсурд. Певно, кожний, якщо він, звичайно, не сепаратист/ проросійський шовініст/ носій ідеї «русскава міра», вже чув за ці два роки, що всі нинішні проблеми можна легко вирішити, якщо постріляти українців, постріляти свідомі верстви населення. Тут вони дорікають Януковичу, що не проявив сміливість і не винищив диявольське поріддя Майдану під корінь. Мовляв, кілька тисяч полягли б, але мільйони на Донбасі залишилися б живі.
Звичайно, це сепаратизм. Це шовінізм. Ба більше, це тхне нацизмом (російськомовні нацисти в Україні? Хотілося б сказати, що щось новеньке, та вже бачили). А як щодо тих ментально кволих обивателів, які ні до чого не закликають, проте раз у раз буркочуть: «От якби вас всіх тоді постріляли», «От якби я мав владу, вийшов би з автоматом по русофобах-українофілах». Ці люди не агітують, не намагаються навернути до своїх поглядів. Вони просто «ненавидят эту … страну». Тому що все тут «…». І «…». Повторююся, такі не виступають проти чинного законодавства, мобілізації; не боготворять ЛДНР і не паплюжать державні символи України. Вони просто ненавидять. Ненавидять з різних причин. Правду кажучи, мене не обходять ці причини. Але все це наводить на думку про те, що дефініція «побутового сепаратизму» в нашій країні ще потребує уточнень. Зрештою, якщо всі ці скиглії, за висновком психіатрів, становлять загрозу, їх потрібно ізолювати від суспільства. Хто візьметься за це?
У скигліїв (не закликають вони ні до чого, тому і не називаємо їх сепаратистами) є особлива риса. Їх важко знайти. Більшість мовчать, але подумки проклинають своє оточення, хоча емігрувати до Росії не становить підвищеної складності. Недарма скрізь розклеєні оголошення «Автобус до Москви. Крим».
Настане день, коли ми подолаємо всі негаразди. А скиглії залишаться.
Автор: Анастасія Коваль
