Години збирання речей, довга дорога, цікаві попутники, і нарешті ми у Києві. Виходимо із потягу. Перше, що впада у вічі-столичний ритм життя. Місто-мурашник. Давно я не бачила стільки народу. 25 студентів. Намагаємося рухатися скоординовано і знайти вихід. Нарешті, ось він. Хай Бог милує, здається, біля вокзалу мільйон людей, якщо не більше. Прямуємо до МакДональдса. Всі надзвичайно зголодніли, життя б віддали за шматок хліба. Тільки-но 6 година ранку, а черга довжелезна. Ось він, довгоочікуваний сніданок. І настрій навіть покращився.
До Києва ми приїхали на екскурсію по Верховній Раді. Екскурсія через 4 години. У нас є достатньо часу, аби дібратися до неї та вивчити місцевість поруч.
Знайшли метро. У нас у Запоріжжі населення менше, ніж тут людей. Хвилин 10 у черзі і ми, нарешті, придбали наші жетони. Спускаємось на ескалаторі. І здається, що ми їдемо у прірву. Сотні метрів під землю. Дивишся униз і наче кадр із якогось фільму жахів. Фух, нарешті, спустились і я знову відчуваю ноги, страх минув. Шукаємо гілку, яка привезе нас до Хрещатика. Дуже добре, нам направо. Чекаємо. І десь від далеку ми чуємо, що наш підземний транспорт наближується. Я навіть уявити не можу, із якою швидкістю він мчить. Але дуже страшно. Борони Боже комусь під нього попасти. Заходимо. ОГО! Навіть нема де стати. Дуже близько притуляємось один до одного. Аж незручно, тому що притулятися доводиться до незнайомих людей. Ось, наша станція. Виходимо. Знову рушаємо до ескалатора. Тепер думки більш позитивні, адже підіймаємось ми нагору. Отже, є варіант врятуватися (передивилась фільмів-жахів). На виході усього 3 двері і незліченна кількість народу намагається пройти через них. Здається, що мене зараз роздавлять, як комаху, і навіть ніхто не помітить. Добре, що поруч є людина, яка тримає мене за руку. І ось ми виходимо зі станції метро «Хрещатик». А в голові: «Де ми? Що робити? Куди йти?» Зупиняємо прохожих і запитуємо, як пройти на Майдан Незалежності. Добре, що нам трапляється привітлива жіночка зі Львова, яка дуже конкретно пояснює, як туди дійти.
Хвилин 7 пішки, не більше, і ми на місці. І тут завмирає моє серце. Той самий Майдан, те місце, де зовсім нещодавно проливалась людська кров. Повірити не можу, що я ходжу тут… Важко передати емоції, коли ти ходиш по брущатці, на якій це все відбувалось. Я стою на місці, де творилась новітня історія України. Голову трохи ліворуч – будинок Профспілок. Ви пам’ятаєте, що там відбувалось? Перед очима досі ті жахливі кадри пожежі. Горить будова, а всередині поранені люди. У жилах стигне кров. Алея Небесної Сотні. Три пам’ятники із віршами, від яких сльози на очах з’являються, живі квіти, лампади. Яка ж вона гарна… Робимо фото на пам’ять і рушаймо далі!
Йдемо вниз по Володимирському узвозу. Так незвично на дорогах, замість асфальту, бачити брущатку. У Запоріжжі такого не побачиш. Із парку виїжджають велосипедисти. Бачимо якісь гарні сходи, які ведуть до Набережної. Спустимося? А чому б і ні? Навколо одні дерева і тиша. За 40 хвилин перебування у столиці ми звикли до того, що шум всюди. А тут якось незвично… Повільно спускаємось та насолоджуємось кожним моментом. Ліхтарі, спів пташок, зелень повсюди. Якось тихо та спокійно. А я вже подумала, що тут ніде не сховаєшся від цієї метушні. Нарешті спустилися. А цих сходинок дійсно багато. Переходити дорогу не будемо. Просто сядемо на лавочки, трошки спочинемо, бо ноги вже втомилися, та підемо далі.
Вже встигла зрозуміти, що набагато цікавіше вивчати місто самостійно, без екскурсовода. Немає чіткого плану пересування. Побачив гарне місце-пішов туди. Якщо щось цікавить-запитуєш у перехожих. Вони там дуже привітні, до речі. Залюбки пояснювали, де ми знаходимось та радили, куди ще можна піти.
Ну все, відпочинок закінчився. Піднімаємось знов по цим же сходам. Спускатися мені подобалось значно більше. Робимо зупинок 5. Нам по 18, а втомлюємось, наче нам по 98. Ось, ще трошки. Усе,нарешті, піднялися. Ну і куди ми підемо далі? А нема різниці! Йдемо прямо. Знову повернулися на Хрещатик. Якось несподівано згадуємо про те, що десь поруч повинні бути Золоті Ворота. Тримаємо курс до них!
А столиця тільки-но прокидається. Відкриваються кав’ярні, більшає народу на вулицях (хоча куди ще більше). Місто оживає, так би мовити. І ми із захопленими очима заглядаємо повсюди. То магазин брендового одягу, то магазин елітних напоїв, то аксесуарна лавка. Важко одночасно йти, загладять повсюди і не збивати з ніг прохожих, які спішать на роботу. Вибачте, ми туристи, нам цікаво все.
Вирішуємо скористатися навігатором. У цілому, проходимо більше 5 км пішки. На шляху нам трапляються різні міністерства, агентства, чого тут тільки нема…ОСЬ ВОНИ, нарешті, дійшли. Для декого стало розчаруванням сторіччя, що ворота насправді не золоті, а дерев’яні. Посміялися на славу. А час вже піджимає. Через 40 хвилин потрібно бути у Верховній Раді. Туди б ще дійти. А як? Навігатором більше не користуємось, бо виявилось, що був значно коротший шлях до воріт. Знов-таки на допомогу нам приходять привітні перехожі. За їх допомогою до Хрещатика ми дійшли за 5 хвилин. Значно краще. По дорозі намагаємось перекусити. Шоколад із малиновим смаком на допомогу.
Збираємось біля Алеї Небесної Сотні. Нам нагору рухатися. Намагаємось піти всі разом, аби ніхто не заблукав. Не виходить, тому що кожен захоплюється чимось навколо, починає фотографувати або просто милуватися. Ми також задивилися на стенд «Пам’яті героїв Небесної Сотні» і трохи заблукали. Опинились ми біля Адміністрації Президента України. І що робити? Куди йти? Звертаємось по допомогу до нашої славнозвісної поліції. Привітливі поліціянти пояснюють нам, як дійти до Верховної Ради та наостанок цікавляться, навіщо нам туди. Мабуть, у чомусь нас запідозрили. А і справді, що студенти там забули. Пояснюємо, що у нас там навчальна екскурсія. Люб’язно прощаємось та продовжуємо маршрут до Ради.
На шляху нам трапляється Національний Банк України. Важко сказати, які емоції викликає сама будівля. Наче замок якийсь. Фотографуємо цей архітектурний шедевр і прямуємо далі. О, на горизонті бачимо наших. Хтось значно раніше нас прийшов. Збираємось біля першого входу до Верховної Ради. Відчуваємо себе маленькими мурашками поруч із такою величезною будівлею. Охорона із підозрою на нас дивиться. Ось прийшла жіночка, яка нас туди проведе. Дістаємо паспорта. Без них не пропускають. На вході охоронці перевіряють нас та наші речі на наявність металу. Страшно. Ніколи не робили цю процедуру. Відмічають нас у списку відвідувачів і починається наша екскурсія. Важко сконцентруватися на тому, що нам розповідають, адже щелепа просто відпадає від захоплення. Все настільки гарно, витончено, що просто нема слів. Не все дозволено фотографувати. Таке враження, що ми на якомусь секретному об’єкті. Перебіжно слухаю, що нам розповідають. Здається, мова йде про історію будівлі. Хай розповідають далі. У мене від захоплення слух пропав, я можу тільки захоплюватися очима. О, нас вже ведуть до конференц-зали. Усі різко відчули себе могутніми. Заходимо. Знаєте, є вираз «Увидеть Париж и умереть», так після того, що я зараз побачила, хочеться сказати: «Побачити конференц-залу Верховної Ради і вмерти». Шикарні зелені крісла, дубові столи, неповторна люстра, величезний шовковий прапор, екрани… Нам дозволяють сфотографуватися там. Я вже уявляю, як вдома буду вихвалятися цими кадрами. Нечасто можна посидіти на кріслах міністрів. Усе, наш час тут спливає. Рухаємось далі.
Піднімаємось на другий поверх. І одразу в очі кидається неповторне полотно на всю стіну. Екскурсовод розповідає, що це полотно зображує процес державотворення в країні. Коли 24 серпня 1991 року проголосили Незалежність України, і група нардепів занесла до зали великий прапор України і накрила ним трибуну. І знов-таки робимо групове фото. Всім цікаво, куди ми далі підемо. Ходять чутки, що до залу засідань. Зараз побачимо.
Чутки виявились правдою. Важко повірити, але справді ми туди заходимо. Той випадок, коли хочеш померти в друге. Перше, що кидається у вічі – величезна, просто здоровенна, люстра. Здається, зроблена із кришталю. Сідаємо на місця для гостей. Поруч із нами – ложа для преси. Сподіваюсь, колись я у ній буду сидіти в якості журналіста. Захоплено слухаємо розмову про цю залу, про те, як вона влаштована, про її особливості. Запитуємо про те, як голосують депутати, чому так багато скандалів навколо цієї системи голосування. Боїшся зайвий раз моргнути, аби не пропустити нічого. Там все цікаво. І дуже «жирно». Аби усі будівлі нашої країни були такими пишними та розкішними. Так і не скажеш, що країна переживає важкі часи. Там все добре. Як на мене, якщо продати цю люстру – можна повернути зарплати військовим АТО. Але, верхівка влади любить розкіш. Їм не до цього. Хтось мене штовхає, бо треба виходити, а я задивилась на люстру. Не дає вона мені спокою.
Прямуємо до виходу. Екскурсія закінчується. Двозначні відчуття. Начебто захоплюєшся всім побаченим, але розумієш, що так «солодко» живуть лише депутати. Так, у певній мірі я ДУЖЕ рада, що хоч хтось живе у нас гідно. Атмосфера тут неприємна. На мене щось тисне. Мабуть, розуміння того, скільки тут всього брудного і несправедливого відбувалося. Скоріше б на вулицю. Хочу покинути цю будову. Мені тут незатишно.
Свіже повітря. Нарешті. І знов у нас вільний час. Годин 10 до потяга. Роби, що забажаєш. Не знаючи міста, ідемо вниз. Замерли. Перед нами Кабінет міністрів України. Стоїш і дивишся. Намагаюсь на пам’ять зробити фото. Будова просто не поміщається в об’єктив камери. Можна сфотографувати лише частину. Хоч щось.
Голод дає про себе знати. Шукаємо найближчий фаст-фуд. Так-с, будемо їсти шаурму. Одразу видно, ціни столичні. У Запоріжжі дешевше і смачніше, як виявляється. Вибору немає, адже ми у центрі. Жодного продуктового магазину із нормальними цінами, лише бутіки, ресторани та гастрономи із захмарними цінами.
Вирішуємо прогулятися по Андріївському спуску. Але до нього ще добратися треба. Знову метро, тепер ще маршрутка. І так незвично, що майже всі у транспорті розмовляють українською. А вушкам то приємно. Відчуваєш себе справжнім українцем і у моєму лексиконі починають проскакувати українські слова. Виходимо. Перехожі нам радять проїхатися на фунікулері. Ніколи не знала, що це таке. Підіймаємось трохи до нього. Вау. Який цікавенький трамвайчик. Ще й недорого коштує. Взагалі прекрасно. Сідаємо. Враховуючи те, що я надзвичайно боюсь висоти, то потроху перестаю відчувати власні ноги. Але добре, що поруч є людина, з якою нічого не страшно.
Приїхали. Перше, що кидається в очі – Михайлівський собор, його величність. Ідемо із піднятими догори шиями та милуємось. Перехрестились і тримаємо маршрут на Андріївський спуск. Мою увагу повертає знов якесь величезна та могутня будова. О, це ж Міністерство закордонних справ України. Аби його сфотографувати, доводиться відійти на сотню метрів. Ще одна будівля, яка не поміщається в об’єктив. Бачимо спуск. Нам туди!
Знову брущатка. Добре, що я не на підборах, бо ноги були б переламані. А навколо нас старовинні будинки. Вони надзвичайно різні, неповторні і кожен з них – унікальний та по-своєму прекрасний. Я так розумію, продавці сувенірів, картин, вишиванок – невід’ємний атрибут Андріївського спуску. Продавці намагаються нас до себе заманити. Але ні, дякуємо, нам нічого не потрібно. Трапляється нам і стріт-арт, а саме – малюнок на будинку із українською тематикою. І таких багато. Нарешті, закінчився цей спуск. Я вже відчуваю, як болять пальці на ногах. М’язи прокинулись і дають про себе знати.
МакДональдс, де ти, коли так потрібен? Хвили 10 пішки і він вже перед нами. Робимо замовлення і вже уявляємо, як все це «злопаємо». Як я зрозуміла, прогулянки на свіжому повітрі викликають апетит, ще й який! Яке воно все смачне зараз, ви навіть не уявляєте.
Фух, наїлися! Мабуть, одне із кращих людських відчуттів. Ну що, час рухатися на Хрещатик. Вже час, адже скоро потяг. І знов-таки метро, маршрутка, трошки пішки.
Вже вечоріє. У місті потроху запалюються ліхтарики. Це так прекрасно: приїхати у місто, коли воно тільки прокидається и покинути його, коли воно вже засипає. Сідаєш на сходи на Майдані, кладеш голову на надійне плече поруч, відпочиваєш і спостерігаєш, як столиця збавляє темпи життя.
Посиділи хвилин 20 і рушаймо в супермаркет. Треба трохи скупитися у дорогу. Бо, знаючи свій організм, їсти захочеться у най непідходящий момент. Спускаємось до «Глобусу», заходимо у «Billa» і спостерігаємо незвичну для столиці картину: у магазині всього-навсього людини 8. Так тихо. Тиша, я за тобою сумувала, якщо чесно. Після такого дня, хочеться до бабусі в село, де проїжджає максимум 3 машини на день. Ось ми на касі. Узяли найнеобхідніше. Виходимо, а вже майже ніч. Ну що, до вокзалу?
Приїхали. На метро, звісно. Поки їхали, на вулиці холодніше стало. Так і не скажеш, що весна. І знов цей привокзальний мурашник. Заходимо всередину. І знову відчуваю страх, що мене можуть розчавити. Народу, як завжди, мільйон і навіть більше. Настільки втомилися, що просто падаємо на рюкзаки посеред вокзалу. Сил немає, чесно кажучи. Через 20 хвилин потяг наш приїде. Не можу його дочекатися і просто лягти. День видався надзвичайно захоплюючим та незабутнім. Побільше би таких і сил трохи більше, якщо не важко. Засипаємо на ходу. Це той самий момент, коли обличчя не виражає жодних емоцій, а серце вистрибує від радості та задоволення. І ось голос по гучномовцю повідомляє, що наш потяг вже на платформі. Наче відкривається друге дихання і ми мчимо туди. Вже залазимо у вагон і СТОП. Зупиняємось на секунду. Обертаємось до Києва, так по-дитячому щиро посміхаємось і дякуємо місту за незабутній день.
Ми ще побачимось, столице!
Автор: Ангеліна Шеремет
