19-річная запорізька письменниця Альона Кулакова нещодавно повернулася із Москви, де отримала багато нагород та визнання у літературних колах столиці. Вона посіла третє місце на Всеросійському конкурсі поетів «Филатов-фест», отримала окрему номінацію «Особый взгляд» на фестивалі «Верлибр». Альона отримала схвальні відгуки від московських літературних критиків, здобувши перемогу та грошову винагороду на «Критикомании». Про творчість та подальші плани, про особливості та відмінності літературного життя у Москві та Запоріжжі юна поетеса розповіла «Порогам».
– Альоно, коли почалося твоє захоплення поезією?
– Захоплення поезією – це моє захоплення самим життям. Тому відколи себе пам’ятаю – я у віршах, вірші у мені. Це не був якийсь поштовх обставин, подій абощо. Просто так мало статися – от і сталося.
– Якими були твої перші враження від публічних поетичних читань?
– Перші мої читання були у квітні 13-го року, здається. Страху не було, але сумніви, сором’язливість, невпевненість – так, звісно. Це були такі затишні, добрі, приємні вечори, на яких тремтів голос, ще тільки народжувались інтонації й не було жодного досвіду за плечима. Я сумую за тими першими читаннями вголос, бо в них був оголений і беззахисний нерв. Зараз вже не так – вчуся із цим хаотичним потоком поратися.Запоріжжя для мене творчий дім. Тут все “своє”, всі – “наші”. Тому перше враження можна порівняти з відчуттям, коли після довгої дороги заходиш в дім. Заходиш в рідний дім. Видих полегшення і радості. Так воно було і є.
– Хто є твоїми ідеалами у поезії?
– Ідеали… Їх немає. Якби я виокремила когось – я б сама перша кинула в себе камінь. Не можна так, ідеалом у Поезії має бути не той, хто нею говорить, а те, про що Вона мовить. Раджу до того ж познайомитись зі статтею Германа Гессе (вона коротенька, але обіцяю, там є відповідь) – «О стихах». От, виходить, наші смаки часто формуються ізольовано, відокремлено від суті поезії. Якщо ж подивитись углиб, то серед поетів немає гірших чи кращих. Тому я і не маю ідеалу поета.
– Так, а все-таки, можливо, ти назвеш найулюбленіших авторів?
– Є, щоправда, грішне діло: у мене серед фаворитів (не кумирів, але близьких по духу) – Марина Цвєтаєва, Едгар По, Володимир Маяковський, Федеріко Гарсія Лорка, Іосиф Бродський, Райнер Рільке, Йоганн Гете, Сапфо тощо. З сучасників мені багато хто резонує, співпадає за сприйняттям, насамперед мої друзі-поети.
– Як ти потрапила у літературні кола Москви?
– Я просто приїхала і прийшла на вільний мікрофон. Потім на ще один. Потім кличуть вже на основну програму. Потім іду до інших організаторів. І так виходить – не зіпсований телефон, а досить добре таки функціонуючий. З точки зору літературного життя Москва – надзвичайне місто.
– А чим же принципово відрізняється Запоріжжя та Москва з цієї точки зору?
– Мені там просторо і вільно. Чують, – слухають! – розуміють, сприймають. У Москві, що не кажи, більш розвинений смак у літературі на даний час. Як би не хотілося, щоб було інакше, – але так завше є. Столиця на те й столиця – туди стікаються, злітаються як на вогник живі, сильні і творчі.
– У чому головна різниця між нашою та московською публіками?
– Я всім серцем хотіла би, щоб Запоріжжя відкрило і нагострило вуха, вони ж здатні до чуйності. Просто треба більше якості замість кількості. Поки що цього подекуди немає. У Москві простіше –там, знову ж таки, ця усюдисуща структура, кристалічна решітка, яка все розставляє по місцям і відсіює, відфільтровує. Іноді, здається, безжально. Іноді розумієш – мудро, якщо не справедливо.
Але публіка і там, і там світла. Публіка, націлена «на майбутнє». Я в них відчуваю творчу потенцію, в кожному, хто час свого життя вважає за потрібне присвячувати спілкуванню душ.
А загалом, принципово публіка не відрізняється. Хіба що рівнем підготовки слухача. Москву, все ж таки, «пестять» хорошою, відбірною поезією. У нас не завжди є можливість вслухатись, зазвичай головне – це лише гарне звучання віршів, поетика творів.
– Які твої подальші творчі плани?
– Планів немає. Є наміри – і вони реалізуються так, як буде найкраще для світу. Себто, я не планую. Я передчуваю, розумію, що буде, до чого готуватись, чого хотіти від себе. Решта не від мене залежить. Від мене, насправді, залежить тільки відповідь на просте питання: так чи ні. Так -– пишу. Так – мені є чим ділитися. Так – я хочу більше світла у нашому спільному домі. Знаю, що будуть Вірші. І якщо віршам буду потрібна я – то я є. Врешті, не важливо, чиєю рукою написана поезія, якщо це Вона Сама. Хочеться подорожувати отак, як зараз, і більше. Ділитися із близькими, далекими, зі всіма, кому слухати, читати, відчувати вірші не менш важливо, ніж мені. Для мене взагалі – неможливо не писати. На жаль або на щастя.
– І насамкінець: які настанови ти могла б дати поетам-початківцям?
– Не прикидатися, а бути. Дозволити віршам пливти, летіти, танцювати так, як їм хочеться. Не створювати для них меж: якщо не лізе вам той класичний розмір – облиште. Не ламайте, не топчіть, не поневолюйте. Можна працювати з формою, а можна працювати на форму. Останнє – прошу, не треба. Якщо можете. Дозвольте віршу Бути. Як є.
І ще: прислухайтеся до звуку. Занурюйтесь у звук. Це для мене, наприклад, найсакральніше у поезії. Звукопис. Найперша магія. Будьте. Щасливі, радісні, натхненні – будьте.
Автор: Таісія Зозуль
