Як часто хтось із нас замислюється над своєю долею та майбутнім? Чи знали люди, коли відбулася аварія на Чорнобильській АЕС, що їх життя назавжди зруйноване? Навряд чи. Минуло вже більше 30 років з моменту аварії, а тема цієї катастрофи досі відлунює болючим шрамом у душах багатьох людей. Саме аварії на Чорнобильській АЕС присвячений міні-серіал «Мотыльки». Це історія закоханих людей, яких звела аварія, і ця ж катастрофа вбила.
На тлі Чорнобильської трагедії розгортається історія великого кохання між Асею та Павлом. Ася Широкова – типова радянська школярка доби «перебудови». Вона слухає Цоя, по натурі бунтарка, яка не боїться сказати будь-кому правду в обличчя. Павло Державін – солдат, який виріс у дитячому будинку, він ніколи не знав турботи та любові. Дивне переплетіння доль заносить Асю та її старшу сестру Мар’яну саме вночі 25 квітня у Прип’ять. Мар’яна – молода лікарка, саме вона вмовила молодшу сестру поїхати на вихідні до родичів та заодно провідати свого коханого, також лікаря, Ігоря.
У момент вибуху дівчата опиняються поруч із станцією та на власні очі бачать катастрофу. Старша сестра отримує величезну дозу радіації, вже вранці у неї з’являються перші симптоми променевої хвороби. Але незважаючи на це, Мар’яна спішить у лікарню, щоб виконати свій обов’язок як лікаря і надати допомогу постраждалим в аварії. У цей же час до місця аварії прибуває батько дівчат, військовий льотчик Микола Широков, який стає одним із ліквідаторів аварії та невдовзі трагічно гине під час виконання завдання над реактором. Батько передає листа доньці Асі через солдата Павла Державіна.
Між молодими людьми за секунду спалахує справжнє, щире та трохи дитяче кохання. Їхні сумісні сцени, яких у фільмі не так вже й багато, наповнені світлом та передають глядачам найтепліші емоції. Ася та Павло закохалися попри все, так віддано й без залишку. Залишившись у спорожнілому місті, вони насолоджуються останніми годинами життя, поводять себе як діти, тікають від міліціонерів, військових та мародерів. Закохані вже планували весілля, думали про майбутніх дітей, але доля не дозволила мріям справдитися. Під час виконання завдання на реакторі, Павло, рятуючи життя божевільному солдату, отримує смертельну дозу опромінення. Лікарі наполягають на його негайному перевезенні у Москву, але заради своєї коханої він тікає. Провівши разом день, Павло відчуває себе жахливо та перебуває на межі життя і смерті. Ася власноруч тягнула тіло коханого до населеного пункту, аби він вижив. Завдяки людяності одного офіцера хлопця таки відправляють у московську лікарню.
У Москві дівчина цілодобово чергує біля лікарні, але їй не дають навіть побачити коханого. Коротке побачення закоханих на 10 хвилин вражає кожного глядача у самісіньке серце: Павло вже переживає останні години свого життя, хвороба повністю знесилила його та зруйнувала тіло. Після смерті Павла Ася дізнається, що вагітна. Їй дивом вдається втекти від примусового аборту та народити здорову дівчину, але сама героїня помирає, і Даша Державіна виховувалася у дитячому будинку. Остання сцена картини – донька Асі й Павла приїжджає у Прип’ять, де знаходить телефонну будку з викарбуваними іменами своїх батьків – найтяжча, адже розумієш, скільки загублених доль поховав Чорнобиль під пилом радіації.
Режисеру картини вдалося торкнутися багатьох важливих тем та проблем тих днів аварії: дружби та відданості, честі й гідності, вірності та саможертовності, людяності й милосердя. Червоною ниткою скрізь увесь фільм проходить тема лікарської роботи під час катастрофи. Авторам картини вдалося майстерно зобразити різні образи людей у білих халатах: наприклад, Мар’яна – це героїчний образ лікарки, яка попри погане самопочуття рятує людей, вона допомагає, співчуває, віддаючи себе. А її коханий Ігор злякався катастрофи та втік до Києва. Надзвичайно вражаюча сцена діалогу між Ігорем та дідусем Мар’яни, який був ветераном війни. Абсолютно мовчки він, дізнавшись, що хлопець злякався за своє життя і втік з Прип’яті, надягає свої ордени та дивиться йому в очі. І цей погляд вартий мільйонів монологів. Молодий лікар прибуває на КПП, де дізнається про жахи аварії, але врешті наприкінці фільму він опановує себе та вирушає працювати у зону катастрофи. Московська лікарка Софія Михайлівна, як і Мар’яна, тут є взірцем роботи справжнього професіонала у складній ситуації. Попри все, у Москві вона намагається врятувати постраждалих, працює у лікарні майже цілодобово. З усією душею та людяністю вона поставилася до Асі, піклувалася про неї та переймалася подальшою долею.
Військові, як і лікарі, тут показані різні. Здебільшого вони тут герої, які без роздумів кидаються у «бій». Але є й такі, що йдуть по трупам, рахуючи людські життя як дріб’язок. Показовим у цьому плані є образ майора Москальова, який на питання лейтенанта, чи піде він засипати реактор, офіцер відповів, що туди йдуть лише добровольці, а він не такий. А лише за хвилину до цього майор відправляв туди солдатів, пообіцявши нагороди та відпустку… Москальов, дізнавшись про смертельні діагнози солдатів, переймається лише питанням, чи заразні вони й чи часом не симулюють, на все інше – йому начхати.
Особисто мене вразив епізод, коли Ася підбігає до автобусів з евакуйованими та бачить, як бабусі не дають взяти з собою померле тіло її чоловіка. Міліціонери відмовляють бабусі та доручать поховання Асі. І дівчинка через все спорожніле місто тягнула померлого дідуся, аби його поховати. На щастя, її помітив солдат та допоміг поховати чоловіка, навіть читає молитву на свіжій могилі.
Режисер картини відтворив й інші правдиві сцени тогочасних жахів: мародерство у спорожнілому місті, абсурд радянського устрою, дезертирство, чутки серед людей про вплив радіації на здоров’я, паніка та замовчування правди… На мою думку, епоха того часу відтворена на найвищому рівні у найменших деталях. Наприклад, це й діалоги людей про алкоголь, який нібито рятує від радіації. На підвіконні станції солдати бачать мертвих метеликів, які загинули миттєво, згоріли заживо, як і більшість героїв фільму. Комп’ютерна графіка та декорації теж заслуговують окремого визнання, а всі актори чудово впоралися із відведеними ролями.
Увесь час і навіть досі мене не покидає одна думка: а скільки насправді доль зруйнував Чорнобиль…
Таїсія Зозуль
