«Дышать, пить, жить нельзя» – це, напевно, одна з головних фраз у цьому фільмі, яка розкриває увесь філософський підтекст кінокартини. Вона прозвучала на 10 хвилині, і в принципі, далі вже можна було не дивитися, адже потім починається сліпа біганина головного героя за примарами.
Фільм «В субботу» зняв відомий російський режисер Олександр Міндадзе, до речі й він написав сценарій, але щось пішло не так та до кінця його геніальну ідею не було втілено. Та намагання показати психологічний стан головного героя були доведені до абсурду, а іноді здавалось, що він просто психічно хворий.
Тепер ближче до сюжету. Весь фільм – це розповідь одного страшного дня, дня після аварії на ЧАЕС, коли про катастрофу знали лише мала частка людей та керівництво країни, а для суспільства це звичайна субота. Хтось святкує весілля, хтось грає у дворі, а хтось спокійно спостерігає за клубами диму, які виходять з 4 реактора. Але містяни ще не знають, но вони у смертельній небезпеці, а коли дізнаються буде вже пізно.
Потрібно зазначити, що це кінокартина не про аварію, а про людей, які опинилися у центрі цієї катастрофи. З перших хвилин фільму ми бачимо головного героя Валерія, який постійно кудись біжить, нібито сам від себе й це не дивно, адже він дізнався та побачив аварію одним із перших. Він стоїть перед тяжким вибором: розповісти суспільству або не сіяти паніку. Та справа тут не у моральних принципах, а у страху за своє життя. Першим ділом, коли Валерій повертається у місто, він біжить до своєї дівчина та все їй розповідає, а потім вони біжать вже разом, спочатку на набережну для того, щоб побачити, як горить реактор, а потів вже на потяг. Але на нього вони не встигають та тут розпочинається друга частина фільму, яка нагадує артхаус. Вони купують нові туфлі, потрапляють на весілля, там співають, розважаються, але увесь цей час ми бачимо Валерія з переляканими очима, наповненими болем, жалобою, страхом та приреченістю. Одразу видно, що він у безвихідному стані, але він нічого з цим не робить. Постійна біганина лише напружує та робить ситуацію ще гіршою. Він ще декілька разів буде намагатися втекти з цього міста, але безрезультатно, нібито його щось не пускає. А не пускала його, на мою думку, власна дурість. Адже в одній із сцен ми бачимо, як пара молодих людей з легкістю застрибає на потяг, а Валерій так й стоїть на пероні…
Найдивніше у цьому фільмі те, що глядачів не знайомлять з героями, нас нібито просто ставлять перед фактом, а імена, посади, соціальний статус деяких персонажів ми так і не дізналися. Взагалі мені здалось, що я дивилась не фільм, а серіал та далеко не першу серію. Тому що глядачеві не розповідають про взаємовідносини між героями, немає бекграунду, нам лишається лише здогадуватися, а що там між ними сталося у минулому.
Увесь фільм пронизаний безпорадність, а постійний біг за примарами та увесь час тремтяча камера оператора лише доказ цього. Я б не рекомендувала «В субботу» людям, які хочуть більше дізнатися про катастрофу, а лише тим, хто дуже любить психологічні трилери.
Ілона Давиденкова
